Тінь напередодні щастя
В тихому містечку біля підніжжя пагорбів, де вранці розстилався туман, Оксана з подругами гучно святкувала дівич-вечір. Завтра вона стане дружиною свого нареченого, Дмитра. Гуляння було в розпалі: дзвін келихів, сміх, музика. Раптом у двері постукали. Оксана, поправляючи сукню, пішла відчиняти.
— Добрий вечір, — з м’якою винуватою інтонацією промовила літня жінка, що стояла на порозі. Її обличчя, вкрите зморшками, здавалося нечітко знайомим.
— Добрий, — відповіла Оксана, у повітрі зависла напружена тиша. Вона чекала, що скаже незнакомка.
— Я прийшла попередити: не виходь за Дмитра, — раптом випалила гостя, і її очі, наче вугілля, впіралися в Оксану.
— Що? Чому? — Оксана остовпіло дивилася на старушку, не розуміючи, що відбувається.
—
Напередодні весілля подруги, як то й слід, влаштували Оксані дівич-вечір. Останні роки вона мешкала у невеликому будиночку на околиці містечка, який дістався їй від бабусі. Хата була скромна, але затишна, з дерев’яною підлогою та вікнами, за якими росли старі клени. Хоч дорога до роботи займала годину, Оксана не нарікала. Тут повітря пахло полином, стиглими грушами та ранковою росою. Вранці шелестіли листя, вечорами цвірінькали цвіркуни, і це просте життя наповнювало її душу спокоєм, якого так бракувало в міському метушні.
Подруги пропонували відсвяткувати дівич-вечір у модному клубі чи ресторані, але Оксана наполігла на своєму будинку. Це був не просто вечір прощання з дівочим життям — це було прощання з її притулком, з цим куточком тиші.
Дмитро, її наречений, категорично відмовлявся жити за містом. «На пенсії, може, і потягне до городів, — говорив він, — а зараз я не збираюся витрачати півдня на дорогу. Що в цій глушині гарного? Тотальна нудьга!»
Оксана мовчки погоджувалася. Дім залишиться, вона буде приїжджати на вихідні. Але їхні погляди на життя часто розходилися. Вони сперечалися через дрібниці і серйозні речі: як витрачати гроші, куди їхати відпочивати, як виховувати майбутніх дітей. Дмитро завжди перший мирився, привозив квіти, водив до кафе, клявся у коханні. Його почуття були яскравими, поривчастими, як літній злива.
Кохала Оксана? Вона відганяла ці думки. Коли вона замислювалася, у душі замість тріпотіння виникала порожнеча — холодна, зіяюча безодня, яка поглинала все, що їй було дороге: старі книжки у потертих обкладинках, чай з м’ятою в улюбленій кружці з ромашками, навіть її кота, що муркотів на колінах. Від цього ставало моторошно. Звісно, це були лише фантазії, але вони здавалися такими реальними, що по спині бігали мурашки.
Оксана не кохала Дмитра. Але все одно йшла під вінець. Він був старшим на десять років, успішний, впевнений. «З ним не пропадеш», — шепотіли подруги. Оксана кивала, приховуючи сумніви. І ось день весілля призначений. Біла сукня висіла в шафі, вабляча й лякаюча. Сьогодні — шампанське, суниця, сміх подруг, а завтра — клятва біля вівтаря.
Крізь галасливий гомін Оксана ледве почула стук у двері. Спочатку здалося, що причулося, але стук повторився. Гостей більше не чекали. Вона поспішила до дверей.
— Добрий вечір, — промовила літня жінка. Вона нагадувала стареньку вчительку: сиве волосся у тугий пучок, темна кофта поверх блузки, довга спідниця, потерті туфлі. Але її очі — сірі, пронизливі — дивилися так, ніАле Оксана вже знала – справжнє щастя чекає її не за розкішними дверима ресторанів, а на порозі старого будиночку, де вогонь у печі ніколи не гасне.
