**Щоденник**
Повертаючись з батьківського дому, я відчував легку втому. Влітку вони живуть у селі — старий хатір, який постійно потребує уваги. Батькові останнім часом погано з серцем, тому я намагався брати на себе більшу частину справ: лагодив паркан, носив воду з колонки — спочатку для городу, потім для лазні, їздив з мамою до крамниці. Після вечері зібрався назад у місто.
— Куди ж ти вночі? Залишайся, вранці поїдеш, — умовляла мати.
Але я обіцяв Софії повернутися. Вже сідаючи за кермо, зателефонував їй — вона теж радила залишитися до ранку.
— Ти що, не сумуєш за мною? — зіграв ображеного.
— Суму́ю. Дуже, — засміялася вона.
— Тоді скоро буду вдома, — підбадьорено відповів я.
Сонце давно сіло, дорогу освітлювали лише фари інколишніх машин. Тільки за кермом я відчув, як втомився. Близько міста на хвильку заплющив очі…
— Софіє, я вдома! — гукнув із порога.
Відповіді не було. Зайшов у кухню — дружина біля плити, щось помішує на сковороді, тихенько наспівуючи: «Ой, у вишневому садочку…». Запах смаженого сала з цибулею обвіяв мене. Відчув себе так, наче прокинувся після міцного сну. Чи, може, справді спав?
— Софійко, — покликав ще раз.
Вона не обернулася.
— Ско́ріше в навушника́х, — подумав я, але жодних навушників не побачив.
— Я сумував і пропав без тебе, — прошепотів їй на вухо.
Вона раптом завмерла, наче щось почула.
— Ну нарешті! — зрадів я. — А то вже подумав, що ти оглухла.
Раптом Софія накрила сковороду, вимкнула газ і різко обернулася. Я ледве відскочив.
— Софіє, що коїться? Чому ігноруєш мене? Я ж тут! — голосно скрикнув я.
Але вона поводилася так, наче мене немає. Її телефон задзвенів — вона пройшла повз мене, так близько, що я відчув легкий поштовх повітря.
Зазирнув їй через плече — невідомий номер. Вона взяла трубку.
— Так, це я… Що? Це помилка… — Її руки затремтіли, телефон випав, вона впала на диван, схопилась за обличчя і розплакалася.
— Софіє, що трапилося? З батьком? Серце? — Але вона не реагувала.
Я сів перед нею навпочіпки, хотів взяти її за руки — і жахнувся. Мої пальці пройшли крізь неї, наче крізь туман.
— Богдане? — прошепотіла вона.
— Я тут, — відповів я, сподіваючись, що вона мене побачила.
Але її погляд лише ковзнув по мені й знову блукав порожнім простором.
— Цього не може бути… — прошепотіла вона. — Бо́денько…
Вона схопила телефон, намагаючись комусь додзвонитися, але пальці тремтіли.
— Анно Миколаївно… мені подзвонили з поліції… Богдан потрапив у аварію біля міста… — Вона замовкла, набираючи повітря. — Ні… його більше немає…
Я миттєво зрозумів. Але ж як? Я ж тут, стою перед нею!
— Я… загинув?
Не відчував ні страху, ні розпачу. Лише дивний спокій. Софія ридала, а я намагався згадати, що знав про привидів.
Час летів дивно. Не встиг зрозуміти, що робити, як уже настало ранок. Софії не було в кімнаті. Я не пам’ятав, де був сам. Раптом мене потягнуло кудись — і я опинився у холодному приміщенні з кахельними стінами. Біля стіни лежало тіло. Моє. Батько тримав матір, яка схлипувала. Софія стояла осторонь, з блідим, перекривленим слізьми обличчям.
Потім вони вийшли.
— Може, поїдемо разом, Софійко? — ридаючи, пропонувала мати.
Але вона лише заперечно похитала головою.
— Богданку… си́ну… — шепотіла мати, сідаючи у таксі.
— Григорію, я от що подумала… У них із Софією немає дітей. Квартиру ми купували синові… до чого їй тепер? — Її слова викликали в мені гіркоту.
— Мамо… не чекав я такого.
Софія йшла додому пішки. Довго сиділа на дивані, дивлячись у нікуди.
— Послухай, візьми синю папку. Там страхівка на мільйон. Вистачить на одну́ кімнату… — Я стояв перед нею, намагаючись «достукатися».
Вона взяла папку, але не відкрила.
— Богдане… як тепер жити? Треба було не вагатися, народити дитину…
— Хто ж знав? Люблю тебе. — Я говорив це, поки вона, виснажена, не заснула.
На похороні зібралися друзі, колеги. Я стояв біля могили, дивився на Софію, на батьків. Нічого не відчував до того тіла під покривалом. Софія підняла очі — на мить мені здалося, що вона мене бачить. Але ні.
Коли всі пішли, я залишився. Щось тримало мене тут. А потім — світ. Він тягнув мене до себе, і я не спротивлявся.
Було легко. Я знав — там мене чекають.
