Тінь турботи: історія про любов і маніпуляції
У затишному містечку Барвінкове, де вулиці тонули у квітучих каштанах, Оксана готувала вечерю, коли її чоловік Тарас зайшов у кухню, ніяково почесуючи потилицю.
— Оксанко, мама знову принесла каструлю, — пробурмотів він. — Каже, дорога, з нержавійки, італійська.
— І, звичайно, тепер ми їй винні? — Оксана, не відриваючись від нарізки овочів, кинула гострий погляд.
— Ну… так виходить, — знітився Тарас.
— Могла б відразу чек на ручку приклеїти, щоб не забули, — з іронією відповіла вона. — Її «подарунки» вже поперек горла.
— Вона вважає, що наша стара каструля нікуди не годиться, — спробував виправдатися він.
— Тарасе, у нас їх уже ціла полиця! І всі чудові! — Оксана відклала ніж, її голос тремтів від прихованого гніву.
Тарас постояв на порозі, важко зітхнув і пішов у вітальню. Це був не перший випадок. Спочатку були скатертини, потім тарілки, штори, кошик для білизни — все «від щирого серця». А потім — незмінні натяки: «Пенсія в мене не гумова, але для вас я стараюся».
Ганна Миколаївна, мати Тараса, увійшла в їхнє життя нещодавно. Раніше вона жила у сусідньому місті, а онука, Івана, бачила лише на фото в месенджерах. Коли Іван народився, вона подзвонила раз, уточнила ім’я й зникла. Оксана тоді подумала: «Може, і на краще. Без свекрухи дихати легше».
Але все змінилося минулої осені. Ганна Миколаївна впала біля під’їзду, зламавши шийку стегна. Після операції вона не могла жити сама. Родичів у неї не залишилося, і Тарас запропонував:
— Нехай поживе у нас, поки не одужає. Тижні два, максимум місяць.
Місяць розтягнувся на чотири. Ганна обжила вітальню, зайнявши диван, цілими днями базікала по телефону й дивилася серіали на повній гучності. А ще почала роздавати поради — ніби добрі, але з їдким підтекстом.
— Навіщо у вас такий маленький килим у передпокої? — прищулилася вона. — А шпалери у спальні? Темні, тиснуть на душу. І пилосос у вас старий, треба міняти!
Потім почалися покупки: блендер, сковорідка, пароварка — все те, що, за її словами, «незручно навіть мені». Ганна приносила коробки без попередження, додаючи:
— Повернете, коли зможете. Я ж для вас стараюся, не чужа.
Оксана й Тарас не встигали відбиватися від її «щедрості». Навіть коли Ганна переїхала в орендовану квартиру у сусідньому кварталі, потік подарунків з «боргами» не припинився.
— Тарасе, ти повернув їй гроші за блендер? — спитала Оксана того вечора, витираючи руки рушником.
— Так, частинами, — буркнув він.
— А за сковорідку?
— Залишилося тисячу гривень, — зізнався він.
Оксана лише похитала головою. Сил сперечатися не було. Робота, дім, Іван, якого треба готувати до школи — клопотів вистачало. Всі розмови з Ганною йшли через Тараса, але закінчувалися однаково: вона скаржилася на тиск, дорогі ліки й маленьку пенсію. Тарас здавався.
— Що я міг сказати? — виправдовувався він. — Мама хоче допомогти.
— Це не допомога, Тарасе, — втомлено відповіла Оксана. — Це тиск. Тільки в гарній обгортці.
Він мовчав, розуміючи, що вона права. Але страх засмутити матір, який в’ївся з дитинства, був сильніший.
Оксана дивилася на сина й відчувала, як серце стискається. «Іван все це бачить, — думала вона. — Що він засвоїть? Що треба терпіти, коли дорослі лізуть у твоє життя? Що за «добро» треба дякувати, навіть якщо воно давить?»
Вона зрозуміла: так продовжуватися не може. Не через каструлі чи гроші, а заради сина. Він має знати, що турбота без поваги — це не любов, а контроль.
Випадок представився сам, але якою ціною!
Іван повернувся з прогулянки з бабусею незвично мовчазливий. Ганна Миколаївна, сяючи, як новорічна ялинка, затягла в дім пакети й величезний рюкзак.
— Ваню в школу зібрали! — гордо оголосила вона. — Буде не гірше за інших!
Оксана застигла. Вони учора обійшли магазини, вибирали з Іваном рюкзак з його улюбленими «Людьми Ікс», зошити, зручні кросівки.
— Що ви купили? — спитала вона, стримуючи тремтіння в голосі.
— Два костюми, на виріст. Пуховик — дорогий, але теплий. Кросівки, шкіряні черевики, зі знижкою. І дрібниці: пенал із якимось героєм, червоний, як він любить, — перелічувала Ганна.
Іван дивився в підлогу, похмурий. Ганна пішла, обіцяючи «обговорити суму пізніше». Оксана покликала сина на кухню.
— Ваню, це ти вибирав?
— Ні, — тихо відповів він, тереблячи рукав. — Бабуся сказала, що краще знає. Пенал із Людиною-пауком, а я його не люблю. Кросівки давлять.
— Чому ж ви їх взяли?
— Вона сказала— Розходжаться, — пробурмотів він.
Оксана обняла сина, знаючи, що найважливішу битву вони вже виграли — він навчився говорити «ні».
