З перших днів знайомства між Соломією та її свекрухою, Галиною Михайлівною, відчувався мороз. Ніби невидима стіна виросла між ними, відгороджуючи Соломію від тепла, якого вона так прагнула в новій родині. Свекруха дивилася на неї, як на випадкову гостю, що вдерлася в їх ідеальний світ. У її просторому будинку на околиці прикарпатського містечка все випромінювало достаток: мармурові підлоги, картини в позолочених рамах, кришталеві люстри. Але за цим блиском ховалася порожнеча — холодна і розрахована, як вітер у гуцульських горах узимку.
Соломія намагалася уникати зустрічей. Її чоловік, Тарас, переконував налагодити стосунки, стверджуючи, що мати просто «не відразу призвичаюється». Але кожен візит ставав випробуванням. Розмови неминуче зводилися до грошей: скільки коштує ремонт, як вигідніше вкласти гроші, хто кому що винен. Для Галини Михайлівни усе в житті мало ціну, навіть родинні зв’язки. Соломія відчувала себе товаром, який оцінюють, але не приймають.
Минали роки. Одного пізнього вечора задзвонив телефон. Голос свекрухи, зазвичай різкий і впевнений, тремтів: вона тяжко захворіла. Галина Михайлівна благала Соломію про допомогу. Вона завмерла, стискаючи телефон. У пам’яті виринали роки байдужості, уїдливі зауваження, погляди, сповнені зверхності. Їхати чи ні? Серце розривалося між образами і обов’язком. У підсумку вона зібрала речі та вирушила до того будинку в Карпатах.
Соломія знайшла свекруху в спальні. Галина Михайлівна лежала, вкрита тоненькою ковдрою, її обличчя змарніло, очі втратили блиск. Вона скаржилася на біль, на слабкість, на самотність. Соломія дивилася на неї, намагаючись зрозуміти: чи справжня ця слабкість, чи чергова маніпуляція? Але сумніви розвіялися, коли свекруха раптом схопила її за руку, благаючи не залишати. Соломія викликала лікарів, організувала госпіталізацію, годинами сиділа біля ліжка, домовлялася з медсестрами.
Лікування тривало тижнями. Галина Михайлівна повільно одужувала. Коли її виписали, Соломія допомогла їй повернутися додому, прибирала, готувала їжу. Вона чекала хоч слова подяки, якого-небудь знаку, що її зусилля не марні. Але замість цього Галина Михайлівна, сидячи у своєму шкіряному кріслі, холодно запитала:
— Скільки я тобі винен за все це?
Соломія завмерла, відчуваючи, як усередині щось обривається.
— Як ви можете так говорити? Я допомагала вам, тому що… тому що так треба! — її голос тремтів від образи.
— Не будь наївною, — усміхнулася свекруха, але усмішка була порожньою, як і її слова. — Я завжди плачу за послуги. Це моя вдячність. Гроші — найкращий спосіб показати, що я ціную.
— Ви справді думаєте, що все можна купити? — Соломія стиснула кулаки. — Якби ви були справжньою матір’ю, Тарас сам би про вас подбав. Вам би не довелося благати мене потай від нього.
Галина Михайлівна нахмурилася. Її губи здригнулися, але вона мовчала. У її очах мелькнуло щось — чи то образа, чи то подив. «Чому вона так ненавидить мене? — подумала свекруха. — Я ж просто живу за своїми правилами. Хіба це злочин?»
Соломія пішла, не сказавши більше ні слова. Наступного дня на її картку прийшов переказ. Повідомлення від банку різало очі. Сума була великою, але для Соломії це було як ляпас. Вона не стала повертати гроші — не через жадібність, а через втому. Сперечатися з Галиною Михайлівною було немов битися об скелю.
Тарас так і не дізнався про цю історію. Він і надалі бачив у матері жінку з добрим серцем, нездатну на низькі вчинки. Соломія не стала руйнувати його ілюзій. Вона мовчала, ховаючи правду в душі, розуміючи, що іноді мовчання коштує дорожче за будь-які відкриття. Але щоразу, дивлячись на чоловіка, вона відчувала, як між ними росте тінь — тінь розрахунку, яку відкидала його мати.
