**Шепіт за склом**
Санітарка, жінка зі зморщеним від втоми обличчям і очима, що втратили вогонь від щоденного споглядання чужих страждань, незграбно переклала прозорий пакет Олени з однієї натруженої руки в іншу. Поліетилен хрумтів, порушуючи мертву тишу ліфта. У пакеті, немов насмішка, яскравими плямами виділялися дитячі речі крихітний рожевий комбінезон із зайчиками, розпашонка з вишивкою «Я мамине щастя» та біла упаковка підгузків з блакитною облямівкою. На пачці велика, нахабна цифра «1». Для тих, хто тільки починає свій шлях.
Ліфт, грюкаючи старими тросами, повільно опускав їх на перший поверх, і з кожним поверхом серце Олени стискалося все більше, перетворюючись на крихітний, беззахисний згубок болю.
Нічого, дівчинко, голос санітарки прозвучав сипло і безнадійно, ніби скрип незмазаних дверей у порожньому будинку. Ти молода, міцна. Ще народиш. Все налагодиться Все буде добре.
Вона кинула на Олену швидкий, з-під лоба погляд, сповнений незграбного співчуття та бажання швидше завершити цей болісний спуск.
Діти є? спитала вона, щоб заповнити важку, давячу тишу.
Ні видихнула Олена, дивлячись на мерехтливі кнопки поверхів. Її голос був пустим, безжиттєвим.
Тоді важче потягнула санітарка. Що вирішили? Ховатимете чи кремувати?
Ховатимемо, відвернулася, стиснувши до білизни губи, Олена. Її погляд потонув у брудному, подряпаному дзеркалі ліфта, де відбивалося її власне, незнайоме обличчя бліде, спустошене.
Санітарка зрозуміло, майже професійно зітхнула. Вона бачила таких тисячі. Молодих, старих, зламаних. Життя в цих стінах ділилося на «до» і «після». І для Олени щойно настало це саме «після».
Її забирали з пологового одна. Не було ковдри з рожевими чи блакитними стрічками. Не було щасливого похрюкування з-під обережно закутаного краєчка. Не було усмішок, вітань, збентежених і радісних поглядів родичів, скромних букетів гвоздик, що пахли зимою. Був лише чоловік, Богдан, який стояв біля сходів лікарні з опущеними, сповненими провини очима, згорблений, ніби ніс на плечах непідйомний тягар. І була жахлива, палаюча льодом зсередини порожнеча, що дзвеніла в вухах і не давала дихати.
Богдан обійняв її скупо, нерішуче, мов чужий, боячись дотиком завдати ще більшого болю. Його обійми не гріли. Вони були лише формальністю, ритуалом, який треба виконати. Без прощальних слів, без памятних, дурних і таких бажаних зараз фотографій біля виходу, вони мовчки покинули будівлю пологового. Двері автоматично зачинилися за ними, наче назавжди закривши один етап життя.
Я вже був еге ж зак
