Тіні минулого: драматична правда в селі Вербівка
Якось Іван захворів. Приїхав до бабусі в село Вербівку, де повітря пройняте запахом трави та спогадами дитинства. Лежачи на старому ліжку, він сумно подивився на бабусю Надію Степанівну.
— Дякую, що ти в мене є, бабусю, — тихо промовив він. — Самотній я на цьому світі. Може, нікому й не потрібен?
— Що ти мелеш, Іване?! — скрикнула бабуся, сплеснувши руками. — Такий гарний чоловік — і непотрібний? Будь-яка жінка за тобою б побігла! Лежи, а я до сусідки по липового меду сходжу…
Надія Степанівна похитала головою та вийшла. Іван заплющив очі, поринаючи в тривожний сон. Раптом скрипнули двері, і легкі кроки порушили тишу.
— Бабусю, це ти? — Іван відкрив очі й різко сів на ліжку, не вірячи власним очам.
Іван поспішав до бабусі у Вербівку. Останні роки він усі турботи про неї взяв на себе. Батьки були зайняті: тато працював на заводі, а мати дні проводила на городі, доглядаючи за квітками. До бабусі заглядала раз на місяць.
— Я в нас вільніший, — посміхався Іван. — Сім’ї ще не завів, хоча вже й тридцять сім минуло. А ви то в дорогах, то з ремонтом.
— Бабуся тебе обожнює, — відповідала мати. — Знає, що й продукти привезеш, і по господарству допоможеш.
— Так, люблю я її, — зі теплом згадував Іван. — Дитинством тут літав, а потім служба, робота, гроші… Час віддавати борги.
— Борги боргами, а коли ти одружишся? — не вгавала мати. — Вже час, сину, дітей заводити, а то й сам залишишся.
Іван їхав ґрунтовкою, у багажнику хитувалися пакети з продуктами. Спогади поверталися до юності, коли в сусідньому селі Калинівка він закохався в дівчину — простодушну, але таку рідну. Оксана була тихою, з виразними очима, що видавали її почуття. Їхні літні побачення були сповнені пристрасті.
— Шкода, що все скінчилося, — зітхнув Іван. — Я пішов служити, а в неї, виявилося, був інший — той, що повернувся з заробітків і влаштував сцену на все село. Ох, Оксано…
На узбіччі він побачив дівчину, що «голосувала». Іван пригальмував.
— До Калинівки підвезете? — спитала вона, відкидаючи темну чуприну.
— Сідай, — кивнув він.
Дорогою Іван украйцем поглядав на попутницю. Щось у її обличчі здавалося знайомим, майже рідним.
— Ти місцьова чи в гості? — поцікавився він.
