**Тіні минулого: несподіваний поворот долі**
Оксана Миколаївна сиділа на кухні, втупившись у вікно з важким серцем. Її єдиний син, Дмитро, забув про річницю весілля батьків і навіть не подзвонив. Сльози котилися по її обличчю, а в душі клубочком збирався жаль. Раптом тишу розірвав дзвінок телефону. «Нарешті! Марно я так погано думала про сина», — з надією проговорила Оксана, кидаючись до апарата. Та, піднімаючи слухавку, вона завмерла — на тому кінці дроту лунав голос невістки. «Оксано Миколаївно, у мене до вас важлива справа», — різко почала Марія, не даючи свекрусі вставити й слова, і виклала пропозицію, від якої у Оксани перехватило подих.
«Як так? Продали без мого дозволу?» — скрикнула Оксана Миколаївна, не стримуючи емоцій. «Як ти міг, Дмитре? Не сподівалася такого від тебе!»
«Мамо, ну що ти лаєшся? Так вийшло. Покупець знайшовся швидко, а нам терміново потрібні були гроші. Ти ж знаєш, Маша відкриває свою справу. Хіба ми повинні були чекати, поки ти повернешся з санаторію, щоб запитати про нашу дачу?» — з досадою відповів Дмитро.
«Як так, сину? Стільки спогадів пов’язано з цим домом! — з болем продовжувала Оксана. — І в тебе теж. Могли б порадитися!»
«Мамо, я все пояснив», — втомлено кинув Дмитро і роз’єднався.
Оксана Миколаївна була в шаленстві. Останнім часом вона відчувала себе непотрібною, покинутою, наче вигнаницею у власній родині. І в усьому звинувачувала невістку Марію.
З появою Марії Дмитро змінився. Він став байдужим до матеріних порад і бажань. Сьогоднішня новина остаточно розбила Оксані серце. Коли її чоловік, Богдан, наполіг подарувати синові на весілля родинну дачу батьків у селі Гайове, Оксана була проти. Але Богдан стояв на своєму, і їй довелося поступитися.
«Навіщо тобі цей дім? — говорив Богдан. — Нам з тобою вистачить квартири. Хай молоді вирішують — жити там чи продати. Грошей ми не назбирав, аби зробити синові гідний подарунок. Дача — найкраще, що в нас є. Не сперечайся, я вирішив».
І от, через п’ять років після весілля, Дмитро повідомив, що дачу продали. Оксана була впевнена: якби Богдан був живий, він би не схвалив вчинка сина.
Дача була справжньою перлиною: дерев’яний двоповерховий будиночок з різьбленими наличниками, просторим ґанком і двома балконами стояв у мальовничому куточку біля озера, оточеного сосновим бором. Колись, одразу після весілля, Оксана і Богдан жили там, і ті дні вона згадувала як найщасливіші. Природа, тиша, добрі сусіди, свіжі продукти — молоко, яйця, запашна суниця — усе створювало відчуття раю. Саме там Оксана дізналася, що стане матір’ю. Дача була просякнута її найдорожчими спогадами.
Марія, на думку Оксани, ніколи не цінувала цей дар. Вона рідко приїжджала туди з Дмитром, а про те, щоб залишитися на ніч чи провести тиждень, і мови не було. «Я міська, — заявляла Марія. — На природі нудно, спекотно, пильно, комарі. Мені потрібен комфорт, кондиціонер!» — казала вона, поправляючи ідеальний манікюр.
Оксана продовжувала їздити на дачу, спочатку з чоловіком, а після його смерті — сама. В душі вона вважала цей дім своїм, мріючи, що колись син поверне його їй, щоб вона могла жити там, насолоджуючись спокоєм. Вона запрошувала подругу Світлану, і вони проводили дні в тиші, далеко від міської метушні.
«Гарна в тебе дача, Оксано, — казала Світлана. — Якщо продаси, можна добре заробити. Такі будинки зараз у ціні, а природа тут — краща за будь-який курорт».
«Продавати не будемо, — відповідала Оксана. — Тут так добре. Це пам’ять про батьків Богдана». Вона мріяла жити там постійно, приймати гостей, а може, здавати частину будинку для додатку до своєї скромної пенсії.
Марія, економіст за освітою, після декрету не повернулася до бухгалтерії спортивного клубу. «Я не збираюся працювати за копійки, — заявляла вона. — Це принизливо». Дмитро, інженер на заводі, підтримував: «Сиди вдома з Іваном, нам вистачає мого заробітку».
Але Марії стало нудно. Син підріс, і вона вирішила відкрити салон краси. «Я придумала! — оголосила вона Дмитрові. — Продамо дачу й купимо приміщення для салону. Я вже знайшла варіант, ціна гарна».
«Ти впевнена, що впораєшся? — сумнівався Дмитро. — Ти ж не займалася бізнесом».
«Звісно! — впевнено відповіла Марія. — Знайду майстрів, а освіта в мене підходить. Треба лише швидко продати дачу».
«Дачу шкода, — заперечив Дмитро. — Це пам’ять про дідів, про тата. Може, візьмемо кредит?»
«Ніяких кредитів! — різко відрізала Марія. — Дача коштує дорого, нам вистачить на все. Старий будинок, навіщо його шкодити? Якщо не продамо зараз, потім він здеМарія мовчки взяла її за руку, і в цю мить Оксана зрозуміла, що родина — це не стіни будинку, а люди, які завжди поруч, навіть коли все змінюється.
