Оленина доля: несподіваний поворот
Марія Степанівна сиділа на кухні, дивилася у вікно з важким сердцем. Її єдиний син, Олег, забув про річницю весілля батьків і навіть не подзвонив. Сльози котилися по її обличчю, і вона думала, як пережити цей моторошний день. Раптом тишу порвав дзвінок телефону. «Ну нарешті! Даремно я так погано про сина думала», — з надією вимовила Марія, спішачи до апарата. Але, піднявши трубку, вона завмерла — на тому кінці лінії була невістка Ярина. «Маріє Степанівно, в мене до вас важлива справа», — рішуче почала Ярина, не даючи свекрусі вставити й слова, і вивалила пропозицію, від якої у Марії аж дух захопило.
«Як так? Продали без мого дозволу?» — скрикнула Марія Степанівна, не стримуючи емоцій. «Як ти міг, Олеже? Та я тебе не пізнаю!»
«Мамо, ну чого ти так? Само вийшло. Купець знайшовся швидко, а нам терміново потрібні були гроші. Ти ж знаєш, Ярина бізнес відкриває. Ми що, мали чекати, поки ти з санаторію повернешся, щоб порадитися про нашу дачу?» — з досадою відповів Олег.
«Як так можна, сину? Та ж там стільки спогадів! — з болем продовжувала Марія. — І в тебе теж. Хоч би порадилися!»
«Мамо, я все пояснив», — втомлено кинув Олег і відключився.
Марія Степанівна була вщент розлючена. Останнім часом вона почувалася непотрібною, покинутою, немов вигнанкою у власній родині. І у всьому звинувачувала невістку Ярину.
З появою Ярини Олег змінився. Став байдужим до матеріних порад і бажань. Сьогоднішня новина остаточно розбила Марії серце. Коли її чоловік, Богдан, запропонував подарувати синові на весілля рідну дачу його батьків у селі Бережок, Марія заперечувала. Але Богдан стояв на своєму, і їй довелося поступитися.
«Нащо ти чіпляєшся за той будинок? — казав Богдан. — Нам з тобою вистачить квартири. Хай молоді самі вирішують — жити там чи продати. Грошей ми не назбирали, щоб щось краще подарувати. Дача — найкраще, що в нас є. Не сперечайся, я вирішив».
І ось, через п’ять років після весілля, Олег повідомив, що дачу продали. Марія була певна: якби Богдан був живий, він би не схвалив синового вчинку.
Дача була справжнім скарбом: дерев’яний двоповерховий будинок з різьбленими віконницями, просторими ґанками та двома балконами стояв у мальовничому куточку біля озера, оточеного сосновим лісом. Колись, одразу після весілля, Марія й Богдан жили там, і ті дні вона згадувала як найщасливіші. Природа, тиша, добрі сусіди, свіжі продукти від місцевих — молоко, яйця, запашна суниця — все нагадувало рай. Саме там Марія дізналася, що стане матір’ю. Дача була просякнута її найкращими спогадами.
Ярина, на думку Марії, ніколи не цінувала цей подарунок. Вона рідко приїжджала на дачу з Олегом, а про те, щоб залишитися там на ніч чи на тиждень, і мови не було. «Я міська, — заявляла Ярина. — На природі нудно, спекотно, пильно, комарі. Мені потрібен комфорт, кондиціонер!» — казала вона, поправляючи ідеальний манікюр.
Марія продовжувала їздити на дачу, спочатку з чоловіком, а після його смерті — сама. У душі вона вважала будинок своїм, мріяючи, що одного дня син поверне його їй, щоб вона могла жити там, насолоджуючись спокоєм. Вона запрошувала подругу Ганну, і вони проводили дні в тиші, далеко від міської метушні.
«Гарна в тебе дача, Маріє, — говорила Ганна. — Якби продати, можна б гарні гроші отримати. Такі будинки зараз у ціні, та й природа тут — краще за будь-який курорт».
«Продавати не будемо, — відповідала Марія. — Тут так добре. Це пам’ять про батьків Богдана». Вона мріяла жити там постійно, приймати гостей, а може, здавати частину будинку, щоб підняти свою скромну пенсію.
Ярина, економістка за освітою, після декрету«Та не переживай, свекрухо, — сміючись відповіла Ярина, — замість комарів тепер у тебе будуть клієнтки з цікавими історіями, а замість суниці — безкоштовні маски для обличчя, і це ще не всі плюси!»
