**Тіні минулого: історія про любов і прощення**
У маленькому містечку Глухові, де столітні каштани кидали тіні на вузькі вулички, Микола з досадою подумав: «Ну, давай, ще поплач!»
Вони під’їхали до дому. Оксана, його дружина, сиділа в машині, важко спираючись на дверцята. Микола закрутив очі: «Ось, знову їй двері відчиняти». Але вона вже вибиралася сама. Він рвонув ручку, ледь не збивши її з ніг.
— Обережніше, мішкувата! — воркнув він, проводжаючи її до квартири.
Заніс пакети, кинув біля порога, дочекався, поки Оксана, кульгаючи, дійде до кімнати, і кинув:
— Буду пізно.
Розвернувся і пішов. Завів машину і поїхав безцільно кружляти містом, щоб заглушити досаду. Йому треба було відпочити, перепочити. Набрав другові з роботи, Івану. Той запросив до себе — тестувати нову гру. Микола приїхав.
Слово за слово, за пивом, розмова стала особистою. Микола викладав усе: як згас пристрасть, як побут засмоктав, як Оксана «довбає, виїдаючи мозок ложкою». Розповів про Марійку з відділу продажів — молоду, легку, завжди з посмішкою. Вона то плечем зачепить, то жарт підтримає. З нею забуваєш про проблеми.
**Оксана**
— Чому ми не їдемо у відпустку в липні? — запитала я, коли ми їхали додому.
Микола вибухнув. Закричав, ударив по керму. Його обличчя перекривилося від злості. Я відвернулася до вікна, сльози побігли самі. Що я зробила не так? Просто запитала! Останнім часом він став нервовим, дражливим.
Подруга Тетяна натякнула: «Може, у нього хтось є?» Розповіла про свого чоловіка, Василя. Той теж змінився, коли з’явилася «одна на роботі». Молода, почала заплющувати очі, і Василь «поплив», став модно вдягатися, сипати молодіжними словечками — «кринж», «рофл». Тетяна ледь не згоріла з сорому, коли Василь перед друзями сина почав нести дурниці з цими «ха-ха» та «хе-хе». Синові теж було ніяково.
У результаті Тетяна не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Василю валізу і відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Вези в дитбудинок, такий нам не потрібен. Або в жовтий будинок». Потім Василеві так дісталося від матері, що він миттєво «просвітлів», став колишнім. Тетяні полегшало.
З Миколою так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого немає. Але щось не так.
**Микола**
Я сидів у Івана, а думки крутилися навколо Оксани. Що з нею стало? Куди поділася та легкість? Вона вічно в клопотах, причепилася з цією відпусткою… Згадав Марійку — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Оксана. Попросила забрати її з роботи і заїхати до магазину. Усе настрій — коту під хвіст. Марійка так подивилася, коли я сказав, що треба йти. А Оксана! Хто її просив тягтися на роботу з хворою ногою? Підвернула щиколотку, нога розпухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити Марійці. Набрав… І тут Іван:
— Ти чого такий? Марійці дзвониш?
Я скинув виклик, стало ніяково.
— Піду я, Ваню, — пробурмотів я.
— У мене теж була така «Марійка». Звали Наталкою, — почав він. — Через неї сім’ю зруйнував. Доньку тепер лише по вихідним бачу. Дружина вийшла заміж, щаслива, здається. Я теж був щасливий, Колю. Але недовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу сам, в ігри граю. Просив у дружини прощення, але вона сказала: «Пробачила, але жити зі зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж не зміг.
Іван замовк, а я відчув, як усе всередині стислося.
— Подумай, перш ніж дзвонити, — додав він.
Я попрощався і пішов. Телефон задзвонив. Думав, Оксана, але ні — Марійка.
— Ало, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — буркнув я.
— А може, заскочиш? Зовсім випадково, через магазин. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало бридко. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову і знову. Я скидав, сидячи в машині. Марійка залишила голосове: звинувачувала в боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Оксана сиділа у пітьмі біля столу, дивлячись у вікно. Я сів навпроти.
— Окс… — покликав я.
Вона обернулася. Обличчя спухло від сліз. СерцеВона подивилася на мене, і в її очах я побачив не тільки біль, але й надію — ми обійнялися, і я зрозумів, що ніколи не зможу жити без неї, без цих рук, без цього голосу, без нашої спільної історії.
