**Тіні минулого: історія про любов і прощення**
У тихому містечку Козятин, де старі каштани кидали тіні на вузькі вулички, Богдан з дражливою думкою: «Ну, давай, ще поплач!»
Вони під’їхали до дому. Оксана, його дружина, сиділа в машині, важко спираючись на дверцята. Богдан задратив очі: «Ось, знову мені їй двері відчиняти». Але вона вже сама почала вилазити. Він рвонув ручку зі злості, ледь не збивши її з ніг.
— Обережніше, мішковата! — буркнув він, проводжаючи її до квартири.
Закинув пакети, кинув біля порога, дочекався, поки Оксана, кульгаючи, дійде до кімнати, і кинув:
— Я пізно повернуся.
Розвернувся і пішов. Завів машину й поїхав безцільно крутити містом, щоб заглушити роздратування. Йому потрібен був відпочинок. Набрав другу з роботи, Тарасу. Той запросив до себе — тестувати нову гру. Богдан приїхав.
Слово за слово, за пивом, розмова стала особистою. Богдан вилив усе: як згасла пристрасть, як побут засмоктав, як Оксана «пиляє, виїдаючи мізки ложкою». Розповів про Марічку з відділу продажів — молоду, легку, завжди з посмішкою. Вона то плечем зачепить, то жарт підхопить. З нею забуваєш про проблеми.
**Оксана**
— Чому ми не їдемо у відпустку в липні? — спитала я, коли ми їхали додому.
Богдан вибухнув. Закричав, вдарив по керму. Його обличчя спотворилося від злості. Я відвернулася до вікна, сльози самі котилися. Що я зробила не так? Просто спитала! Останнім часом він став нервозним, дертим.
Подруга Наталка натякнула: «Може, у нього хто є?» Розповіла про свого чоловіка, Віталя. Той теж змінився, коли з’явилася «одна на роботі». Молода, почала кокетувати, і Віталь «поплив» — став модно вдягатися, сипати молодіжними словечками. Наталці ледь не соромно було, коли він перед друзями сина почав нести дурниці з цими «лол» та «крінж». Синові теж було ніяково.
У результаті Наталка не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Віталю валізу і відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Везіть у дитбудинок, такий нам не потрібен. Або до жовтого будинку». Потім Віталю так дісталося від матері, що він миттєво «просвітлів», став колишнім. Наталці полегшало.
З Богданом так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого нема. Але щось не так.
**Богдан**
Я сидів у Тараса, а думки крутилися навколо Оксани. Що з нею стало? Куди ділася та легкість? Вона вічно в клопотах, причепилася з цією відпусткою… Згадав Марічку — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Оксана. Попросила забрати її з роботи і заїхати в магазин. Усе настрій — коту під хвіст. Марічка так подивилася, коли я сказав, що треба йти. А Оксана! Хто її просив тягтися на роботу з хворою ногою? Вивихнула щиколотку, нога розпухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити Марічці. Набрав… І тут Тарас:
— Ти чого такий? Марічці дзвониш?
Я скинув виклик, стало ніяково.
— Піду я, Тарасе, — пробурчав я.
— У мене теж була така «Марічка». Звали Тетянка, — почав він. — Через неї сім’ю розвалив. Доньку тепер тільки по вихідним бачу. Дружина вийшла заміж, щаслива, схоже. Я теж був щасливий, Богдане. Але недовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу сам, в іграшки граю. Просив у дружини прощення, але вона сказала: «Пробачила, але жити з зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж не зміг.
Тарас замовк, а я відчув, як усе всередині стиснулося.
— Подумай, перш ніж дзвонити, — додав він.
Я попрощався і пішов. Телефон задзвонив. Думав, Оксана, але ні — Марічка.
— Але, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — буркнув я.
— А може, заскочиш? Зовсім випадково, повз магазин. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало гидко. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову і знову. Я скидав, сидячи в машині. Марічка залишила голосовий: звинувачувала у боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Оксана сиділа в темряві біля столу, дивилася у вікно. Я сів навпроти.
— Окс… — покликав я.
Вона обернулася. Обличчя спухло від сліз. Серце стиснуло.
— Окс, треба поговорити, — почав я, плутаючись у словах.
Я говорив уривчасто: виправдовувався, шкодував, у чомусь докоряв. Вона слухала мовчки.
— Я поїду до мамиВона підвелася, взяла валізу, а я стояв і розумів: якщо зараз не наздожену — втрачу її назавжди.
