Тіні минулого: подорож до родинного тепла
Петро з Олесею готувалися до поїздки до її батьків у невелике містечко над Дніпром. Петро був похмурим, його обличчя затьмарювала журба, а в кожному русі відчувалося напруження. Їхній шестирічний син Ярослав метушився по квартирі, переповнений радістю від майбутньої подорожі поїздом. Нарешті, після втомливого шляху, вони вийшли на перон маленького вокзалу, де повітря було насичене запахом ріки та іглиці. Батьки Олесі вже чекали на них. «Ви з дороги, напевно, втомилися та зголодніли, — промовила мати Олесі, міцно обіймаючи доньку. — Зараз повечеряємо, а потім підете гуляти містом!» — «Ганно Василівно, боюся, нічого не вийде, — різко відповів Петро, кинувши швидкий погляд на дружину. — Ярослав скоро спатиме». Ганна Василівна здивовано підняла брови. «То ми з онуком посидимо! Що тут такого?» — заперечила вона, не розуміючи, чому зять такий напружений. Петро насупився, а Олеся легенько стиснула його руку, намагаючись зменшити напругу.
Тиждень тому Олеся отримала дзвінок від матері. «Приїжджайте до нас наступного тижня, — благала вона. — Ми так сумуємо за вами та Ярославом!» Петро, почувши про це, одразу похмурів. «Я нікуди не хочу їхати!» — відрізав він, відводячи погляд. Олеся, приголомшена його реакцією, сіла поруч і заглянула йому в очі. «Петре, що з тобою? У нас відпустка, хіба ми не можемо відвідати моїх батьків? Вони бачили Ярослава лише раз, на нашому весіллі! Хіба це справедливо?» Петро важко зітхнув. Він знав, що дружина має рацію, але поїздка до її батьків викликала в ньому глухий спротив. Його власні батьки, які жили неподалік, вже втомили його своїми повчаннями. «Олесю, це обов’язково? Може, наступного року поїдемо?» — пробурмотів він. Олеся рішуче похитала головою. «Так, обов’язково! Поїзд у середу, квитки вже куплені. Ти ж сам казав, що не проти поїздки. Що сталося?» — «Нічого», — буркнув Петро, відвертаючись до вікна. «На тиждень, — додала Олеся, намагаючись розрадити його. — А потім поїдемо на море. Я вже почала збирати речі, дорога далека». Петро лише зітхнув, занурюючись у свої думки.
Батьки Петра були суворими людьми. Мати постійно контролювала його, навіть тепер, коли він давно одружений і виховує сина. Вона втручалася в його життя, вказуючи, як жити та виховувати Ярослава. Батько, Борис Іванович, був не кращим — його девізом було: «Будь завжди першим!» Ще в школі, якщо Петро приносив оцінку нижче дев’ятки, вдома його чекала година розмов про те, що «такими темпами він нічого не досягне». Покарання у вигляді заборони на прогулянки чи конфіскації комп’ютера були звичною справою. Ці нескінченні повчання зруйнували будь-яку близькість із батьками. Навіть зараз Петро неохоче їздив до них у гості і ніколи не телефонував першим.
Він думав, що у всіх так: батьки — це ті, кого доводиться терпіти. Але в Олесі він помічав інше. Вона могла годинами балакати з матір’ю, ділячись радощами й турботами, розповідаючи про Ярослава. Петро вважав це просто звичкою, яка скоро мине. Він ніколи не роспитував про її батьків, обмежуючись сухим «передай вітання». «Петре, як я рада, що ми їдемо до них! — сказала Олеся того ж вечора, сяючи від щастя. — Я так сумувала!» Петро лише знизав плечима. Сам він був би щасливий поїхати подалі від своїх батьків. «Дивна ти, — кинув він. — Я би своїх років десять не бачив!»
Олеся зі співчуттям подивилася на чоловіка. Вона знала його батьків і не могла сказати, що вони їй подобалися. Їй було важко в їхньому домі, де свекор знову лаяв Петра чи Ярослава, а свекруха командувала всіма. Олеся розуміла почуття чоловіка, але її батьки були зовсім іншими. «Петре, не ображайся, але мої мама й тато не такі, як твої, — м’яко сказала вона. — Вони мене люблять». Петро скривився. «Ага, мої теж так казали, коли я був маленьким, — бурмотів він, повторюючи слова батька: — «Ми робимо все для твого добра, ми тебе любимо». Тільки любові там не було й краплі». Олеся обійняла чоловіка, заспокійливо потрапивши по плечу, але промовчала, розуміючи, що зараз він не готовий її почути.
Дні пролетіли швидко. Олеся збирала речі, передчуючи зустріч із родиною. Петро ходив похмурий, а Ярослав, заражений маминим настроєм, бігав по домові, мріючи про поїзд. Нарешті вони вийшли з вагона на вокзалі. «Треба взяти таксі», — стурбовано сказав Петро, тримаючи сумки. «Навіщо? Нас тато зустріне!» — здивувалася Олеся. Петро стиснув губи. Його батько ніколи б не подумав зустріти його з поїзда.
«Тато! Ось він, йдемо!» — Олеся радісно махнула рукою чоловікові, який пробирався до них через натовп. Незабаром вони обіймалися, а потімМикола Степанович міцно потиснув Петру руку і присіл до Ярослава: «Ну що, хлопчику, як подорожувалося?»
