Тіні турботи: Драма Олени та її родини
Олена лежала у лікарняній палаті невеличкої лікарні у Львові, обличчя було блідим, але очі світилися полегшенням. У кімнату зайшла її подруга Марія, тримаючи в руках пакет із фруктами.
— Та й налякала ти нас, Оленко! — скрикнула Марія, сідаючи біля ліжка. — Як ти могла так довго терпіти? А якби не встигли довезти?
Олена слабко посміхнулась, її голос був тихим.
— Прости, Марусю. Усе трапилося так несподівано, я й не думала, що серйозно. Гадала, обійдеться. Дякувати Богу, усе позаду. Як там моя бабуся? Чи справляється Дмитро з нею? Вона ж тепер така вибаглива стала.
— Усе гаразд, Олю, не хвилюйся, — заспокоїла Марія. — Бабуся жива, здорова, нагодована, доглянута. Тільки бурчить, як завжди.
— Дякую тобі, Марусю, що допомогла зі старою! — Олена стиснула руку подруги. — Я в тебе в боргу.
— Ха, у боргу вона! — розсміялася Марія, але в її очах блиснула іскорка. — А мені за що дякувати? Я, знаєш, біжу до вас, несу каструльку з борщем, думаю, бідолашна бабуся там голодна лежить. А у вас там таке коїться!
— Що таке? — Олена напружилася, не розуміла, про що йдеться.
— Ти ж уявляєш, як ми всі за тебе переживали? — продовжила Марія, її голос тремтів від емоцій. — Що ти надумала, Олю? Терпіла, мовчала, ледь не дійшло до біди!
Олена, ще слабка після операції, лежала, вкрита тонкою лікарняною ковдрою, і ледве помітно усміхалася.
— Пробач, Марусю, я сама не очікувала. Болі почалися раптом, думала, пройде. Чесно, мало не попрощалася з життям. Але все минуло, скоро випишуть. Вдома бабуся, мені ніяк тут розлежуватися. Дмитро сам із нею, а вона тепер така вимоглива.
— Не хвилюйся, вдома усе під контролем, — м’яко сказала Марія. — Бабуся в порядку: сита, чиста, бурчить, але це ж її звичайна справа.
— Марусю, ти просто ангел! — Олена з вдячністю подивилася на подругу. — Не знаю, як би ми без тебе впоралися.
— Та годі тобі! — Марія махнула рукою, але обличчя осяяла хитра усмішка. — Це не мені дякувати, а твоєму Дмитру. Він у тебе не чоловік, а скарб! Я завжди знала, що він молодець, але тут я його прямо захоплююся. Уявляєш, біжу я до вас, з каструлькою борщу, думаю, рятувати бабусю треба. А у вас там… таке!
— Що таке? — Олена нахмурилася, серце тьохнуло.
— Та ось таке! — Марія оживилася. — Заходжу, а в хаті борщем пахне на весь поверх! Бабуся лежить чистенька, нагодована, задоволена, як королева. Я ще з порога така: «Зараз руки помию, бабусю переодягну, нагодую». А Дмитро мені: «Не метушись, Маріє, усе під контролем. Обід готовий, бабусю переодягнув, нагодував». Я ледь каструлю не впустила!
— Як сам? — Олена здивовано скрикнула, очі розширилися.
— Сам, Олю, сам! — Марія закивала. — Я ще не повірила, питаю: «Як це ти її переодягнув? Вона ж, крім тебе, нікого до себе не підпускає!» А він спокійненько так: «Ми з бабусею домовилися». Я зайшла до неї — і справді, чиста, доглянута, навіть посміхається. За тебе, звичайно, хвилюється, плаче. Я її заспокоїла, сказала, що ти в порядку.
Олена втомлено заплющила очі, відчуваючи, як щоки палають від сорому. Як же незручно перед Дмитром! Підвела його, залишила самого з бабусею, а він, виходить, усе взяв на себе. І жодним словом не обмовився, коли дзвонив! Запитала вона тоді: «Марія заходила? Обіцяла допомогти». А він лише відповів: «Заходила, усе нормально, не хвилюйся». Навіть бабуся, коли Олена з нею говорила, нічого не сказала, тільки плакала й питала про її здоров’я.
Олена з десяти років жила з бабусею у їхній старій квартирі на околиці Львова. Спочатку, звичайно, з батьками, але ті раптом вирішили, що їхній шлюб був помилкою. Батько після розлучення поїхав за кордон, оселився там, одружився. Гроші надсилав регулярно, спочатку приїжджав, але незабаром забув, що доньці потрібна не лише фінансова підтримка, а й батькова любов. Про свою матір, у якої жила Олена, він теж не згадував. Мати Олени недовго сумувала: знайшла нового чоловіка, народила двох синів, і Олена якосі відійшла на другий план.
Коли батьки роз’їхалися, Олені не знайшлося місця в їхніх нових родинах. Мати з вітчимом вирішили переїхати до іншого міста, і дівчинка залишилася з бабусею. Та одразу сказала:
— Подобається, не подобається, а що робити? Жити нам тепер удвох. Домовимося відразу: допомагаємо одне одному, бо більше нам чекати ні від кого. Бабуси твої розбіглися, а нам іти нікуди.
Олені й не хотілося нікуди. З бабусею було спокійно. Вона була суворою, але справедливою. Сварилася лишеБабушка схопила Олену за руку і промовила: “Тепер я знаю, що твій Дмитро — справжній чоловік, і ми можемо бути за тебе спокійні.”
