**Тіні турботи: Драма Софії та її родини**
Софія лежала в лікарняній палаті невеликої лікарні у Львові, її обличчя було блідим, але очі світилися полегшенням. У палату увійшла її подруга Оксана, тримаючи пакет із фруктами.
— Господи, яку ж ти нам халепу підняла, Софійко! — скрикнула Оксана, сідаючи біля ліжка. — Як можна було так довго терпіти? Що, якби не встигли довезти?
Софія ледь посміхнулася, її голос був ледь чутним.
— Пробач, Оксанко. Все сталося так раптово, я й не думала, що щось серйозне. Гадала — само пройде. Дякувати Богу, лихо минуло. Як там моя бабуся? Справляється Олег із нею? Вона ж останнім часом така вередлива.
— Та все гаразд, Софійко, не хвилюйся, — заспокоїла Оксана. — Бабуся жива, здорова, нагодована, доглянута. Тільки бурчить, як завжди.
— Дякую тобі, Оксанко, що допомогла зі старою! — Софія стиснула руку подруги. — Я в тебе в боргу.
— Та ще й борг! — Оксана засміялася, але в її очах мигнула іскорка. — Та мені за що дякувати? Я біжу до вас, несу каструлю з борщем, думаю, бідолашна бабуся голодна лежить. А у вас там… отак історія!
— Що за історія? — Софія насторожилася, не розуміючи.
— Та уяви, як ми всі за тебе переживали! — Оксана голос тріпотів. — Що ти вигадала, Софійко? Терпіла, мовчала, мало що не сталося!
Софія, все ще слабка після операції, лежала, вкрита тонкою ковдрою, і ледве помітно посміхалася.
— Пробач, Оксанко, я сама не чекала. Біль почався раптом, думала — само пройде. Насправді, мало життям не розпрощалася. Та Богу дякувати, все позаду, скоро випишуть. Вдома бабуся, мені тут не до ліжку. Олег один із нею, а вона ж тепер така вимоглива.
— Не хвилюйся, вдома все під контролем, — ніжно сказала Оксана. — Бабуся в порядку: нагодована, вимита, бурчить, але це ж її звичка.
— Оксанко, ти просто ангел! — Софія вдячно подивилася на подругу. — Не знаю, як би ми без тебе впоралися.
— Та годі тобі! — Оксана махнула рукою, але в очах блиснула хитра усмішка. — Це не мені дякувати, а твому Олегу. Він у тебе не чоловік, а скарб! Завжди знала, що він молодець, але тепер я його взагалі захоплююсь. Уявляєш, біжу я до вас, з борщем, думаю — треба бабусю рятувати. А у вас там… отак диво!
— Що за диво? — Софія насупилася.
— Ось таке! — Оксана оживилася. — Заходжу, а в хаті борщем пахне на весь підїзд! Бабуся лежить чиста, нагодована, задоволена, немов королева. Я ще з порога: «Зараз руки умию, бабусю переодягну, нагодую». А Олег мені: «Не метушись, Оксанко, все під контролем. Обід готовий, бабусю переодягнув, нагодував». Я ледь каструлю не впустила!
— Як сам? — Софія скрикнула.
— Сам, Софійко, сам! — Оксана закивала. — Я ще не повірила: «Як ти її переодягнув? Вона ж, окрім тебе, нікого до себе не підпускає!» А він спокійно: «Ми з бабусею домовилися». Я зайшла до неї — і справді, чиста, доглянута, навіть усміхається. За тебе, звісно, хвилюється, плаче. Я її заспокоїла, сказала, що ти в порядку.
Софія втомлено заплющила очі, відчуваючи, як щоки палають від сорому. Як же незручно перед Олегом! Підвела його, залишила одного з бабусею, а він, виявляється, усе взяв на себе. І навіть словом не обмовився, коли телефонував! Тоді вона запитала: «Оксана заходила? Обіцяла допомогти». А він лише відповів: «Заходила, все гаразд, не хвилюйся». Навіть бабуся, коли Софія з нею говорила, нічого не сказала, тільки плакала й питала про її здоров’я.
Софія з десяти років жила з бабусею в їх старій квартирі на околиці Львова. Спочатку, звісно, з батьками, але ті раптом вирішили, що їхній шлюб був помилкою. Батько після розлучення поїхав за кордон, оселився там, одружився. Гроші присилав регулярно, спочатку навіть приїжджав, але згодом забув, що доньці потрібна не лише фінансова підтримка, а й батьківська любов. Про свою матір, у якої жила Софія, теж не згадував. Мати Софії недовго сумувала: знайшла нового чоловіка, народила двох синів, і Софія якось відійшла на другий план.
Коли батьки роз’їхалися, Софії не знайшлося місця в їхніх нових родинах. Мати з вітчимом вирішили переїхати в інше місто, і дівчинка залишилася з бабусею. Та одразу сказала:
— Подобається, не подобається — а що робити? Живеться нам тепер удвох. Домовимося одразу: допомагаємо одна одній, бо чекати допомоги більше ні від кого. Батьки твої розбіглися, а нам йти нікуди.
Софії й не хотілося нікуди. З бабусею було спокійно. Вона була суворою, але справедливою. Сварилася лише через справу, та й то більше для порядку, називаючи онуку повним ім’ям: «СоСофія відчула, як серце наповнилося вдячністю за свого чоловіка, який став їй справжньою опорою у житті.
