**Тіні в будинку біля моря**
У приморському селищі, де солоний вітер гуляв по вузьких вуличках, Ганна проводила вечір у своєї свекрухи. За вікном шуміли хвилі, а в домі пахло свіжозвареним борщем. Глибокої ночі тишу розірвав дзвінок телефону. Ганна глянула на екран – дзвонила сусідка Марія.
– Галю, терміново приїжджай! – голос Марії тремтів від хвилювання. – До тебе хтось щойно завітав! Машину у двір заганяли, самі зайшли!
– Як?! – ахнула Ганна, серце закалатало. – Яка машина?
– Великий чорний позашляховик! Їх двоє, чоловік і жінка. Вона білявка, а в нього вуса, – випалила Марія.
Ганна, не гаючи часу, викликала таксі. За годину вона вже вставляла ключ у замок свого будинку, а в грудях наростала тривога. Обережно відчинивши двері, вона ступила у середину й завмерла, не вірячи очам.
–––
– Андрію, – Ганна набрала сина, голос тремтів від гніву. – Ти що, за моєю спиною з кимось у мене тусуєшся? Як це – ні? То хто в моїй відсутності туди лазить? У тебе ж ключі є!
– Мам, ти про що? – здивувався син. – Я сто років у тебе не був, працюю без вихідних! А що трапилося?
Ганна розповіла про дивацтва: речі не на своїх місцях, продукти з холодильника зникають.
– Я ж знаю, де що лежить! – обурювалася вона. – Приїжджаю від бабусі, а все перевернуто!
–––
Ганна Михайлівна жила сама вже три роки. Чоловік, Василь, більшу частину року проводив на заробітках, працюючи заради спокійної старості. Ганна не скаржилася: город вони закинули, господарства не тримали, вирішивши, що на пенсії повернуться до грядок і курей.
Останні місяці вона ділила час між своїм будинком і селом, де жила свекруха, Надія Степанівна. У свої вісімдесят сім свекруха часто хворіла, і Ганна проводила у неї половину місяця, допомагаючи по господарству.
Дивацтва почалися нещодавно. Повернувшись одного разу від свекрухи, Ганна помітила, що у ванній висять чужі рушники – замість її блакитних, акуратно складених, з’явилися яскраво-зелені. У холодильнику зникли банки з тушкованим м’ясом, хоча вона точно їх не торкалася. На ліжку у спальні покривало було зім’яте, ніби хтось спав.
Спочатку Ганна подумала, що їй це здається. Може, вона переплутала? Може, і не було тих банок, а рушники вона сама повісила? Але сліди чужої присутності були занадто явними. Нічого не зникло – ані гроші, ані прикраси, ані техніка. Замки цілі, вікна не розбиті.
Вона списала все на втому, але незабаром історія повторилася. Рушники знову змінилися, а з холодильника зникли консерви. Ганна вирішила не здогадуватися і зробила перед від’їздом до свекрухи кілька фото на телефон. Повернувшись через тиждень, вона порівняла знімки з реальністю – сумнівів не залишилося: хтось жив у її домі.
Ганна кинулася до сусідки Марії. Та, вислухавши, здивувалася:
– Нікого не бачила, Галю. У вас же паркан високий, нічого не розглянеш. А що трапилося?
– Речі не на місцях! – поділилася Ганна. – То рушники змінюються, то їжа зникає. Я вже не знаю, що й думати!
– Слухай, а раптом це Андрій? У нього ж ключі є. Може, він з кимось туди ходить? – припустила Марія.
Ганна задумалася. Син із дружиною Олесею жили дружно, та чи не приводить він когось у її відсутність? Для очищення совісті вона подзвонила Андрію.
– Мам, ти серйозно? – обурився син. – Яка ще коханка? Я на роботі цілодобово, спитай у Олесі! Якщо не віриш, давай сигналізацію поставимо. Відчинив двері – дзвони на пульт, називай код. Інакше поліція приїде.
– Сигналізація? – махнула рукою Ганна. – Це ж не банк! Втрати – пара банок тушкованого. Гаразд, сину, подумаю. Прости за підозри.
Після розмови з сином вона набрала чоловіка. Василь, вислухавши, розсміявся:
– Галю, ти завжди все плутаєш! Пам’ятаєш, як на весілля запізнилася, час переплутала? От і зараз, мабуть, забула, де що залишила.
Ганна трохи заспокоїлася. Справді, на весіллі вона ледь не зірвала реєстрацію, переплутавши годинник. Але фотографії? Вони ж не брешуть!
–––
Перед черговим від’їздом до свекрухи подзвонила невістка Олеся:
– Ганно Михайлівно, як справи?
– Продукти розбираю, – відповіла та. – Завтра до свекрухи їду, ще в аптеку треба, речі зібрати. Справ – по горло!
– А на скільки від’їжджаєте? – поцікавилася Олеся.
– Як завжди, тижні на два. А ви що робите?
– Та нічого особливого, дітей нагодувала, зараз білизну прасуватиму. Подзвоніть, будь ласка, перед поверненням, добре? Хочу онуків до вас привезти на денек,
