Осінній вечір засипав Львів м’яким світлом ліхтарів. Листя шелестіло під ногами, створюючи ілюзію спокою. Олег у темному пальті стискав букет ніжно-білих троянд, стоячи біля під’їзду своєї коханої Оксани. Сьогодні був особливий день — вони мали познайомитись з його батьками. Його серце билося швидше від хвилювання, він уявляв, як представитиме Оксану мамі та татові, як усі разом сміятимуться за вечерею. Але доля готувала йому удар, від якого важко оговтатися.
Двері під’їзду скрипнули, і на порозі з’явилася Оксана. Її вигляд різко відрізнявся від очікуваного: замість вишуканої сукні — поношені спортивні штани, волосся недбало підібране, обличчя без жодної косметики. Вона виглядала так, ніби й не збиралася нікуди йти.
— Троянди не потрібні, — холодно відрізала вона, відсунувши букет. — Олеже, я не хочу тебе обманювати. У мене є інший. Він старший, успішніший, може дати мені все, про що я мрію. Ти хороший, але… ми не підходимо одне одному. Пробач.
Її слова, гострі, як ніж, пройняли його наскрізь. Олег не відповів. Не став сперечатися, не просив пояснень. Букет, який хвилину тому символізував його любов, полетів у смітник. Разом із ним, здавалося, розсипалися усі його мрії. Він пішов, відчуваючи, як у грудях росте глухий біль.
Кав’ярня «Скриня» зустріла його теплом і запахом свіжо звареної кави. Це було їхнє з Оксаною місце, де вони проводили вечори, сміялися і планували майбутнє. Тепер тут усе нагадувало про зраду. Олег сів за столик біля вікна, замовив еспресо й заглибився у думки. Як вона могла? Чому не сказала раніше? Чому вибрала саме сьогодні, коли він збирався відкрити їй свою родину?
Вдома чекали батьки. Мама, напевно, уже накрила стіл, розставила улюблені тарілки, готувалася до знайомства з «ідеальною дівчиною сина». Олегу було соромно, що доведеться пояснювати їм правду. Вони не заслужили такого розчарування. Джаз, що тихо лився із колонок, лише посилював його тугу. Він згадав, як Оксана останнім часом віддалялася, як з’являлися дорогі прикраси, які вона пояснювала «преміями». Як він міг бути таким сліпим?
Раптом його увагу привернув столик навпроти. Там сиділа дівчина з русявим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Її очі, сповнені сліз, дивилися у вікно, ніби шукали відповіді в темряві. Олег мимоволі подумав: «Що за день? У всіх серця розбиті?»
Допив каву, він рушив до виходу. Проходячи повз, випадково зачепив її сумку.
— Вибач, я не… — почав він.
— Нічого, здається, сьогодні день вибачень, — відповіла вона, змусивши себе посміхнутися. Її голос, м’який і трохи тремтячий, зупинив його.
Олег не знав, чому заговорив із нею. Може, тому, що її сумні очі відображали його власний біль. Її звали Марічка. Вона розповіла, що її хлопець, з яким вона мріяла про весілля, кинув її зі словами: «Ти занадто звичайна для мене».
«Я думала, що звичайність — це щирість», — зітхнула вона, поправляючи пасмо волосся. «Але йому потрібна була лялька, а не я».
Марічка говорила, ніби виливала душу, і Олег відчув, як її слова відгукуються у його власній історії. Він поділився своїм горем, і між ними зав’язалася розмова — легка, але сповнена взаєморозуміння. Чужій людині, як не дивно, було простіше відкритися.
Раптом задзвонив телефон. Мама.
— Олеже, де ви? Ми чекаємо! Борщ уже холодний! — її голос тремтів від нетерпіння.
Олег уявив, як вона метушиться на кухні, і зрозумів, що не може її засмутити.
— Скоро буду, — відповів він, а потім глянув на Марічку. Божевільна ідея спалахнула в його голові.
— Сыграй мою наречену. Лише на годину. Потім я зникну із твого життя.
Марічка здивовано підняла брови, але раптом засміялася:
— Ти що, сценарист? Звідки такі ідеї?
— Батьки так чекали… Не хочу їх засмучувати, — пояснив він.
Вона задумалася, а потім кивнула:
— Гаразд. Твої очі… У них стільки болю, що я не можу відмовити. До того ж, ми обоє сьогодні в одній біді. Я допоможу. І вечеря ж не повинна пропасти!
Дорога до батьків промайнула в поспіху. Олег розповідав: «Любимо гуляти набережною… Познайомились у книгарні… Так, Марічка, але всі звуть Марічкою». Вона слухала уважно, запам’ятовуючи деталі, ніби готувалася до ролі в театрі.
— Ти впевнена, що готова брехати? — запитав він перед дверима, помітивши, як вона нервує, покручуючи пасмо волосся.
— Сьогодні я втомилася від правди, — відповіла Марічка, беручи його під руку. — І давай на «ти», ми ж пара, пам’ятаєш?
Мама у святковій сукні кинулася обіймати «наречену». Тато, зазвичай стриманий, сяяв усмішкоМарічка зітхнула і злегка стиснула його руку, відчуваючи, що цей вечір може стати початком чогось справді прекрасного.
