Тітка Ліда
Мені 47 років. Я звичайна жінка. Можна сказати сіра миша. Не красуня, не маю гарної фігури. Самотня. Заміж не виходила й не хочу, адже вважаю, що чоловіки здебільшого однакові лише їм би наїстися та лежати на дивані. Та й ніхто, якщо чесно, навіть не пропонував ні зустрічатися, ні одружитися. Батьки мої вже літні, живуть у Чернігові. Я єдина дитина в сімї. Ні сестри, ні брата. Є лише троюрідні, але з ними я не спілкуюся і не маю бажання. Вже 15 років мешкаю та працюю в Києві. Працюю в установі, щодня робота-дім. Живу у стандартній багатоповерхівці на Оболоні.
Я зла, цинічна, нікого не люблю. Не люблю дітей. На Новий рік щороку їжджу до Чернігова відвідати батьків. От і цього разу поїхала, повернулася, вирішила помити холодильник. Думала, треба вже повикидати заморожені з запаси вареники, котлети. Колись купувала, не сподобались пролежали роками. Зібрала все в коробку, пішла викинути. Викликала ліфт в ньому хлопчик років семи. Я його бачила кілька разів із мамою, ще й у них немовля. Подумала: Ото вже. Він витріщився на коробку, мовчки дивився. Вийшли, іду до смітників, а він тихцем за мною. Нарешті несміливо запитав: А можна взяти? Я відповідаю: Це ж старе! Але подумала хоче, хай візьме, на вигляд не зіпсуте. Вже відходила від баку, заради чогось озирнулася. Він дбайливо збирав усі пакуночки, закривав і пригортав до грудей. Я питаю: А де твоя мама? Каже: Вона хвора, і сестричка теж. Піднятися не може. Я повернулася й пішла додому, поставила готувати вечерю.
Сіла й задумалася. Щось у мені зачепилося. Не йшов із голови цей хлопчик. Я ніколи не була співчутливою, не мала бажання комусь допомагати, та й не прагнула. Але щось змусило мене мерщій зібрала, що було з їжі: ковбаса, сир, молоко, печиво, картопля, цибуля, навіть мясо з морозилки прихопила. Вийшла й біля ліфта усвідомила, що навіть не знаю, на якому вони поверсі. Знаю лиш, що десь вище. Почала підніматися поверх за поверхом пощастило: за два поверхи відкрив двері той самий хлопчик. Спочатку не зрозумів, потім мовчки відступив, пустив мене у дім. У квартирі дуже бідно, але чисто.
Вона лежала на ліжку, зігнувшись, біля немовляти. На столику тазик з водою та ганчірки. Видно, температура компреси ставили. Дівчинка спала, щось хрипіло у неї в грудях. Я запитала в хлопця: Ліки якісь є? Він показав зіпсовані таблетки давно треба було викинути. Підійшла до мами, торкнула лоба гарячий. Вона відкрила очі, подивилася на мене розгублено. Потім скинулася: Де Олексій? Я пояснила, що я сусідка. Спросила про симптоми її й дитини. Викликала швидку. Поки чекали, нагодувала її чаєм із ковбасою їла мовчки, видно, зовсім голодна. Як вона ще годувала грудьми не уявляю.
Приехали лікарі, оглянули, виписали купу медикаментів та ще й уколи дитині. Пішла до аптеки, купила усе потрібно. Зайшла в магазин купила молоко, дитяче харчування. Навіщо ще й іграшку взяла: безглуздий лимонно-жовтий зайченя. Подарунків дітям досі не купувала.
Її звати Богдана. Їй 26 років. Родом із невеликого містечка під Прилуками. Мати й бабуся киянки, але мати вийшла заміж за чоловіка з Полтавської області. Переїхала туди, працювала на фабриці, він там механік. Коли народилася Богдана, батька вбило струмом на роботі. Мати залишилася без доходу, почала пити. За три роки спилася зовсім. Сусіди якось розшукали бабусю в Києві, вона забрала дівчинку. У 15 років бабуся розповіла їй усе і як мати померла від туберкульозу. Бабуся була небагатослівна, скупувата й курила дуже багато.
У 16 Богдана пішла працювати у найближчий магазин: спершу фасувальницею, потім касиркою. За рік бабуся померла залишилася сама. У 18 зустрічалася з хлопцем, той обіцяв одружитися, але зник, коли дізнався про вагітність. Працювала до останнього, збирала гривні, знала допомоги чекати нізвідки. Коли народила хлопчика, вже через місяць залишала малого самого, мила підїзди. А дівчинку народила так: власник магазину, куди повернулася працювати після декрету, зґвалтував її, потім робив це постійно, погрожуючи вигнати з роботи. Як дізнався про вагітність кинув 5 тисяч гривень і сказав, щоб більше не зявлялася.
Ось така історія Все це вона розповіла першого вечора. Подякувала та сказала, що відробить усе прибиранням чи приготуванням їжі. Я зупинила її подяки й пішла. Всю ніч не спала. Думала. Для чого я живу, яка мета? Чому я така, чому не піклуюся про батьків, не дзвоню їм? Нікого не люблю, не співчуваю. Гроші складаю накопичено вже добрячу суму, а тратити нема для кого. А тут чиїсь долі, в людей їсти нема чого, лікуватися немає за що
Ранком прийшов Олексій, дав тарілку з оладками й побіг назад. Я стою на порозі з цією тарілкою, і тепло від свіжих оладків ніби розтоплює моє серце я ожила, ніби відтанула. Хотілося водночас і плакати, і сміятися, і їсти
Недалеко від будинку є маленький торговий центр. Там власниця магазину дитячого одягу, так і не зрозумівши, який саме розмір потрібен, погодилася піти разом до них! Не знаю, чи вона просто хотіла заробити, чи її дійсно вразила моя турбота. За годину чотири пакети з одягом уже стояли в них. Купила ще ковдру, подушки, постіль. Продуктів взяла багато. Навіть вітаміни. Мені хотілося купити все. Я вперше відчула себе потрібною.
Минуло вже 10 днів. Вони звуть мене тітка Ліда. Богдана вміє робити диво руками квартира змінилася, стала затишнішою. Я почала телефонувати батькам, надсилати SMS зі словом ДОБРО для хворих дітей. Я не розумію, як жила раніше. Щодня після роботи я поспішала додому. Я знала: мене там чекають. І ще навесні ми поїдемо всі разом у Чернігів. Квитки на потяг уже купили.
У житті все може змінити простий вчинок найменша доброта повертає до життя серце та душу. І треба памятати: кожна людина заслуговує на шанс і трішки тепла, навіть якщо його не так давно не було у вашому житті.
