Тьотя Ліля
Мені вже 47 років. Я звичайна жінка, яких багато. Сіра мишка, не красуня, гарною фігурою теж не можу похвалитися. Самотня. Одружена ніколи не була й бажання не маю вважаю, що чоловіки всі на одне лице: аби тільки повечеряти і на дивані пролежати. Хоч ніхто мені ані разу не пропонував ні заміж, ні зустрічатися. Батьки мої вже старенькі, живуть у Вінниці. Я у них одна дитина ні братів, ні сестер. Є троюрідні, але ми не спілкуємось, та й не прагну цього. Уже років пятнадцять я мешкаю та працюю в Києві. Робота у мене звичайна, маршрут незмінний: дім-робота-дім. Живу в типовій багатоповерхівці на житловому масиві.
Я зла, цинічна, нікого не люблю і дітей теж не люблю. На Новий рік їздила до Вінниці, відвідати батьків. Раз на рік приїжджаю додому. Цьогоріч знов навідалася, повернулася і вирішила вимити холодильник. Дістала всі старі заморозки вареники, котлети. Якось купила, не смакували так і лежали. Зібрала все в коробку, пішла викидати. Викликала ліфт, а в ліфті хлопчик, років сім. Я кілька разів його бачила з мамою в неї ще й немовля на руках. Подумала тоді: «Ось так натерпілася!» Він втупився очима в коробку. Вийшли разом, я прямую до контейнеру, а він за мною. Тихенько питає: «Можна забрати?» Кажу йому: «Це ж старе все!» Та потім нехай бере, все ж не зіпсоване. Уже відійшла від смітника, раптом озирнулася: він дбайливо складає пакетики, пригортаючи до себе. Питаю: «А де твоя мама?» «Вона хвора, і сестричка також. Не може підвестися», відповів. Я мовчки розвернулася й повернулася до квартири. Поставила вечерю на плиту.
Сиджу. Думаю. Чогось той малий не виходить з голови. Я ж ніколи особливою добротою не вирізнялася, допомагати бажання не виникало. А тут щось змусило мене: назбирала все їстівне, що було ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, навіть шмат мяса з морозилки. Вийшла, і вже в ліфті згадала, що навіть не знаю, на якому поверсі вони живуть. Знаю тільки, що вище мого. Почала підніматися поверхами. Пощастило за два поверхи відкрив хлопчик. Спочатку не втямив, а потім мовчки відступив, впустив у квартиру. В оселі бідно, але чисто до блиску.
Вона лежала на ліжку, скрутившись біля немовляти. На столі миска з водою, ганчірки. Бачу температура. Дівчинка спить, у грудях щось хрипить. Питаю в малого: є ліки? Показав мені якісь прострочені таблетки викинути пора. Підійшла до мами, доторкнулася до лоба гарячий. Відкрила очі, спочатку не второпала, хто я, різко підвелася: «Де Назар?» Я пояснила, що я сусідка, розпитала про симптоми і викликала «швидку». Поки чекали, напоїла її чаєм з ковбасою. Їла мовчки, видно, дуже голодна. Як ще грудьми годувала?
Прийшли лікарі, призначили купу ліків і уколи дівчинці. Я побігла в аптеку, купила все необхідне, потім ще до магазину взяла молока, дитячого харчування, навіть іграшку якусь, чудернацьку і лимонно-жовту мавпочку. Ніколи дітям подарунків не купувала.
Її звати Марічка, їй 26. Виросла під Житомиром, у селищі на околиці. Мама і бабуся киянки, але мама вирішила вийти заміж за жителя того містечка. Переїхали туди, вона працювала на фабриці, чоловік технік. Коли Марічка народилася, батька вбило струмом на роботі. Мама лишилася без роботи і без грошей з дитиною. Почали навколо зявлятися компанії, мама швидко втратила себе за три роки спилася. Сусіди якось знайшли бабусю в Києві, вона забрала Марічку до себе. Коли тій виповнилося 15, бабуся розповіла всю правду. Померла мама від туберкульозу. Бабуся була скупою і багато курила, небагатослівна.
У 16 Марічка йде працювати до найближчого магазину: спочатку фасувальницею, потім на касі. Через рік бабуся померла залишилася одна. У 18 почала зустрічатися з хлопцем, який обіцяв шлюб. Та завагітнівши, він зник. Вона працювала до останнього, відкладала гривні, бо знала, що сподіватися нема на кого. Як народила, вже через місяць залишала сина самого вдома і мила підїзди. А донечка зявилася взагалі як кошмар господар магазину, куди вона повернулась працювати, одного разу вечором, насильно, а далі став це робити регулярно, погрожував звільненням. Як взнав, що вона від нього вагітна кинув їй 5 тисяч гривень і вигнав.
Ось таку історію вона мені розказала того вечора. Подякувала за все й зніяковіло сказала, що може віддячити прибирати, готувати. Я обірвала її вдячність і пішла. Всю ніч не спала, думала навіщо живу, чому я така. Батьків сама не навідую, майже не дзвоню. Когось любити не хочу, ні про кого не турбуюсь. Гроші складу, їх чимало, а витрачати нема на кого. А тут перед очима чужа біда їсти нічого, лікуватись нема за що.
Вранці прийшов Назар, вручив тарілку з оладками і втік. Я стояла з тією тарілкою в руках, і тепло гарячих оладочків наче повернуло мене до життя. Хотілося й плакати, й сміятися, й поїсти водночас
Недалеко від нашого дому є невеличкий торговий центр. Хазяйка дитячого магазину, не зрозумівши, які розміри одягу потрібні, погодилась навіть піти зі мною. Не знаю, чи вона справді хотіла виручку, бо побачила, що куплю багато, чи й справді її вразила моя турбота. За годину у нас було чотири величезних пакети з одягом і для дівчинки, і для хлопчика. Я ще й ковдру, подушки, білизну купила. Продуктів набрала, навіть вітамінів. Хотілося купити все. Я почувалася потрібною.
Минуло вже десять днів. Вони називають мене тьотя Ліля. Марічка золоторучка: моя квартира змінилася стала значно затишніше. Я почала телефонувати батькам. Надсилаю смс-ки зі словом ДОБРО для хворих діточок. Не розумію, як раніше жила. З роботи щовечора лечу додому, й знаю мене чекають. А ще цієї весни ми разом їдемо у Вінницю. Квитки на потяг уже куплені.
