Роберт прокинувся від дзвінка у двері. З іншого боку ліжка прокидалася його дружина. Він легенько провів рукою по її плечу:
Кохана, лягай спати, я відчиню. Підійшов до дверей і пробурмотів: Хто це може бути посеред ночі?
Коли він відчинив, на порозі стояла тітка з великою валізою. А позаду неї, переступаючи з ноги на ногу, дядько.
Мій любий небоже! скрикнула тітка. Ти ж радієш мене бачити? Ну ж бо, обійми свою тіточку! і вчепилася в Роберта так, ніби хотіла задушити його в обіймах.
«Оце й спокій!» з ностальгією подумав Роберт, тягнучи валізу тітки по коридору.
Решта ночі пройшла в хаосі. Тітка відмовилася спати на дивані їй він здався дуже незручним. Потім натякнула небожеві, що він міг би якось вирішити цю проблему.
Дружина Роберта весь час була в шоці. Не минуло й години, як тітка встигла перевернути всю квартери догори дригом. Зрештою всі поснули: тітка з дядьком у ліжку, а Роберт із дружиною на дивані.
Як довго, на твою думку, вони тут залишаться? прошепотіла дружина, ставлячи перед ним сніданок.
Не знаю. Запитаю, коли повернусь з роботи.
Вона нервово прислухалася до хропіння зі спальні, потім сказала:
Роберте, мені страшно з ними. Чому б тобі не прийти сьогодні раніше?
Постараюся, відповів він і вийшов.
Коли Роберт повернувся, на столі чекав вишукано накритий обід.
Заходь, небоже, святкуємо воззєднання! гукнула йому тітка з кухні.
Дружина шепнула:
Я так рада, що ти прийшов!
Всі сіли за стіл.
Тітонько, ви вже давно приїхали? запитав Роберт.
Вже хочеш нас випровадити? Чуєш, ми тут непрохані гості! буркнула тітка на адресу дядька.
Та що ви, тіточко? Можете жити скільки завгодно! Роберт був спантеличений.
Ось і залишимося, небоже, назавжди. Ми вже продали свою квартиру. Ви єдина родина, що в нас лишилася. Ну не виженеш же стареньку тітку на вулицю? Скоро в нас і так нічого не залишиться, чи не так? Тітка театрально витерла сльозу.
Щелепа Роберта відпала від шоку, а дружина заплакала і вийшла.
У кімнаті повисла незручна тиша. Дядько спокійно доїдав салат.
І чого ти мовчиш?! скрикнула на нього тітка. Ти тільки й робиш, що жреш. Міг би хоча б слово вставити!
Повністю з тобою згоден, любов, сказав дядько.
Ну й довбень! злісно вигукнула тітка. Завжди так. Усі рішення в цій родині приймаю я, а він лише киває. Що це за чоловік? звернулася до Роберта. Ти щасливий, небоже?
Живіть у нас, скільки хочете! сказав Роберт, але в цю ж мить почув, як дружина ридає біля дверей.
Він без ентузіазму узяв виделку. Дядько їв із такою силою, що Роберту здавалося у нього в вухах лунає.
Коли тітка наїлася, відкинулася на спинку стільця:
Наситилася. Роберте, я жартувала. Ми приїхали на обстеження у лікарню, дня на три. А ти, небоже, чудово впорався. Видно було, що наляканий, але не подав виду. Памятаєш про родину. Після моєї смерті ти отримаєш мою квартиру у нас немає дітей. Ти мій єдиний спадкоємець.
Роберт ніколи ще не відчував такої полегшеності, тому весело відповів:
Хай тіточка живе сто років!
Ті три дні, поки дядьки гостювали, дружина Роберта перетворилася на постійно плачу
