Роберта розбудив дзвінок у двері. З іншого боку ліжка прокинулася його дружина. Він легко провів рукою по її плечу:
Люба, лягай, я відчиню. Він підійшов до дверей і прошепотів: Хто це так пізно вночі?
Коли відчинив, на порозі побачив тітку з великою валізою. За нею тупотів дядько, переступаючи з ноги на ногу.
Дорогий мій небоже! скрикнула тітка. Ти не радий мене бачити? Нумо, обійми свою тіточку! Вона схопила Роберта за руку, наче хотіла задушити в обіймах.
“От і спокій скінчився!” з ностальгією подумав Роберт, тягнучи валізи тітки коридором.
Решту ночі пройшло в хаосі. Тітка відмовилася спати на дивані, бо він їй був дуже незручний. Потім сказала небожеві, що він має її покласти спати.
Дружина Роберта все це час була в шоці. Не минуло й години з приїзду тітки, а вже вся квартира була перевернута з ніг на голову. Зрештою всі лягли спати. Тітка з дядьком зайняли ліжко, а Роберт із дружиною диван.
Надовго вони тут залишаться? прошепотіла дружина, ставлячи перед ним сніданок.
Не знаю. Спитаю, коли повернуся з роботи.
Вона нервово слухала хропіння зі спальні, потім сказала:
Роберте, я їх боюся. Чому не прийдеш сьогодні раніше?
Постараюся, відповів він і вийшов.
Коли Роберт повернувся, на столі чекав вишукано накритий обід.
Заходь, небоже, святкуватимемо зустріч! гукнула йому тітка з кухні.
Дружина прошепотіла:
Я так рада, що ти прийшов!
Всі сіли за стіл.
Тіточко, давно приїхали? запитав Роберт.
Вже хочеш нас випровадити? Чуєш, ми тут непотрібні! буркнула тітка на дядька.
Та що ви, тіточко? Можете жити скільки забажаєте! Роберт був спантеличений.
Тоді житимемо з тобою, небоже, назавжди. Ми вже продали свою квартиру. Ви єдина родина, що в нас лишилася. Невже ж викинете стару тітку на вулицю? Скільки нам там лишилося, чи не витримаєш? Тітка театрально витерла сльозу.
Щелепа Роберта відпала від здивування, а дружина заплакала і вийшла.
У кімнаті повисла незручна тиша. Дядько спокійно доїдав салат із тарілки.
І чого ти мовчиш? закричала тітка. Ти тільки жерти вмієш! Відірвись від тарілки та скажи хоча б слово!
Я з тобою цілком згоден, любов моя, сказав дядько.
Ну й бевзень! зірвалась тітка. Завжди так. У нашій родині все вирішую я, а він лише киває. Що це за чоловік? Повернулася до Роберта. Щасливий ти, небоже?
Живіть у нас скільки хочете! сказав Роберт, і в цю мить почув, як дружина плаче біля дверей.
Він без ентузіазму взявся за тарілку. Дядько їв так голосно, що Роберту здавалося у вухах лунає.
Коли тітка наїлася, відкинулася на стілець і сказала:
Наситилася. Роберте, я жартувала. Ми приїхали на обстеження до лікарні, дня на три. А ти, небоже, добре витримав. Видно було, що боявся, але не подав виду. Памятав про родину. Після моєї смерті ти отримаєш мою квартиру, бо власних дітей у нас нема. Ти мій єдиний спадкоємець.
Роберт ніколи не відчував такого полегшення, тому весело відповів:
Хай тіточка живе сто років!
Ті три дні, поки родичі гостювали, дружина Роберта перетворилася на плаксійку: суп був несмачний, котлети затверділи, білизну вона погано прала, а підлогу мила не так, як треба.
Перед відїздом тітка прошепотіла Робертові на вухо:
Як ти звязався з такою плаксою? Вона що, вагітна? Усе плаче та плаче.
Коли двері замкнулися, дружина почала танцювати від радості:
Може, більше не повернуться? сказала вона з надією.
Не знаю. Гадаю, тітці тут сподобалося!
Я більше не витримаю! зітхнула вона.
Дзвінок пролунав знову.
Невже знову? Роберт схопився, але потім усміхнувся: О, це просто будильник! адже попереду був чудовий день.
Життя вчить нас терпінню іноді найважчі випробування виявляються лише перевіркою на міцність.
