Мене звати Юлія, мені 37 років і я ніколи не була одружена. За фахом я бухгалтерка, але досі не знайшла справжнього сенсу життя. Відчуття, що свого покликання я ще не зустріла.
Сьогодні знову важко прокидатись. Змушую себе піти на роботу. Зараз я працюю офіціанткою на літній терасі кафе у Львові. Якщо моя зміна, треба бути на місці вже о шостій ранку, адже перші гості зявляються десь о сьомій.
Я живу трохи за містом, і щоби не спізнитись, доводиться вирушати о пятій, ще темно. Все через те, що маршрутки часто запізнюються, або ж застрягають в заторах нічого не вдієш.
Як і завжди, почала протирати столи: за день на них осідає пил, треба, щоб гості сідали за чисті місця. Напівголосно наспівую собі знайому українську пісню.
Раптом чую ніжний дитячий голос: «Моя мама теж гарно співає».
Я здивувалася, бо було ще рано, і не очікувала побачити когось окрім персоналу. Переді мною стояла дівчинка, років пяти чи шести. Одна. Вона розгублено озиралась.
А ти чого тут? Одна? Так рано?
Прийшла прогулятись. І взяти їжу для себе і братика Тітонько, у вас є шматочок хліба? несміливо спитала вона, видно було, що голодна.
Звісно, є. Сідай, зараз пощукую щось на кухні. А де твій братик?
Він вдома, неподалік, з бабусею.
Я не стала питати, чому вона одна, де її мама й тато. Дитина продовжила сама:
Наші батьки давно померли, а бабуся вже зовсім стара Іноді нас не впізнає.
Я навіть не знала, як на це відреагувати. Просто перехопило подих.
Я не хочу вам заважати, просила тільки шматочок хліба віднесу братикові й бабусі.
Не поспішай, я піду з тобою. Залишайся тут, почекай мене. сказала я.
Попросила напарницю підмінити мене й рушила з дівчинкою додому до них. Дитина мала свій ключ. Увійшли. На підлозі грався хлопчик десь півтора року, коли увійшли посміхнувся. А на ліжку лежала бабуся, ніби у заціпенінні, зовсім не реагувала.
«Господи, що ж це?» подумала я.
Зателефонувала в «швидку», бабусю відвезли у лікарню, це вже було більше, ніж роки брали. Я забрала дітей до себе. Вдома мене чекав син йому тринадцять. Дуже здивувався, коли побачив нас, але вислухав і зрозумів, підтримав.
З ним ми ніколи не сварилися, у нас довірливі стосунки. Він завжди допомагає. Погодився доглядати за малими, коли я виходжу на роботу.
Через десять днів бабусі не стало. Все вело до того, що дітей мали забрати у притулок. Серце розривалось: вони стали рідні, слухняні, чемні, вже і життя не уявляла без них. Уявила, як їм буде серед чужих у дитбудинку
Вирішила взяти на себе відповідальність оформити опікунство, стати їм мамою. Це рішення змінило все моє життя.
Довелось полишити роботу офіціантки, але мій давній друг давно пропонував повернутись до бухгалтерії допоміг з документами. За кілька тижнів я оформила всі папери, і діти офіційно стали під моєю опікою.
«Ось бачиш, для чого ти так мріяла про зміну професії!» жартувала подруга. Виходить, це був мій прихований план, який лише зараз зреалізувався.
Я б ніколи не подумала, що життя так зміниться: тепер у мене троє дітей і зовсім інша, важливіша робота. Та, мабуть, саме такі несподівані випробування роблять мене сильнішою. Я прийняла виклик долі.
