Чесно кажучи, все моє життя здавалося чужою історією.
Я сидів на кухні в нашій київській хрущовці”, а чоловіки в дворі, зустрічаючи мене в магазині, частенько піджартовували:
То що, Надю, свідоцтво про шлюб все ж міцніше, ніж просто разом жити, га?
Я тільки зітхав і згадував розмову з Маргаритою, єдиною подругою, яка іноді ще дзвонила.
Коли вона покликала мене на тридцятиріччя закінчення інституту, я вперся:
Та не піду я, Рито!
Потім тільки душа болітиме.
Хай ідуть ті, хто щороку ходив для них зміни не такі помітні.
А чого ти так переживаєш?
здивовано спитала вона.
Та ми ж бачилися ще пять років тому, нічого так, нормальний вигляд був.
Щось не так з фігурою чи що?
Цього ніхто не помітить.
Просто не хочу і все, не вмовляй, буркнув я.
Думав, що відчепиться, але Маргарита була наполеглива:
Ти не уявляєш, як нас стало менше.
Залишилося лише тридцять душ весь потік, чотири групи!
Хтось емігрував, а Андрій Кущ, памятаєш, вже понад двадцять років, як помер ти ж знаєш.
Я згадав Куща вічно з темними колами під очима, важкий погляд…
Життя не жаліло його.
А я, що встиг?
Закохався у Ігоря міцного хлопця, був бригадиром-будівельником, куди і я пішов після інституту.
Наші стосунки тривали довго, навіть сімєю перед друзями мене називав.
Все твердив, що люди живуть разом не через штамп у паспорті, а з любові.
Та коли я дізнався, що стану батьком, усе несподівано закінчилося.
Виявилось, що в Ігоря вдома троє дітей і хвора дружина.
Зник, навіть не попрощався.
І що мені було робити?
Пішов з роботи на будівництві, щоб уникнути чуток, а знайома з підїзду допомогла влаштуватися продавцем у магазин біля дому.
Графік складали так, щоб і з дитиною посидіти, і на роботі побути.
Мати сварила мовляв, стільки сил у навчання вклала, а я візьми та змарнуй своє життя!
Я у відповідь:
Сама ж так мене виховувала!
Сварились ми, а потім, як завжди, обійнялись і плакали.
А далі знову будні тримаюся як можу.
Зустрічатися з однокурсниками не хотів.
Що їм розказати?
Сам мию підлогу у трьох місцях у школі, підїзді, дитсадку.
Які плани, які досягнення?
Тільки син моя надія і втіха.
Онук Дімка зростав чесною дитиною, змалку допомагав бабусі Ірі й її сестрі Лізі в селі і город посадити, і банок закатати.
Роботи не цурався, і батьки Наталки, моєї невістки, дивувалися, що таким вихований.
Я не прагнув більше роману чи дружини думав, чужий дядько мого сина нічим не потішить, тільки клопоту наробить.
Жив як міг, скромно навіть волосся перестав фарбувати, а після сорока років сивина вже навіть не лякала.
Думав: не маю права на щастя, раз стала розлучницею, мало не розвела чужу сімю.
Та син виріс добрим, вдячним.
З Наталкою вони щасливі своє окреме життя, і я радий.
І от знову дзвонить Маргарита, наполягає:
Надю, приходь на зустріч.
Кафе навпроти гуртожитку, в пятницю, о 15:00.
Мені ж ні з ким більше поговорити, ти ж прийдеш?
Не знаю чого, але погодився.
Поки клав слухавку, вже пожалкував, навіть хотів передзвонити й відмовитись.
Та номер зайнятий, а у мене вже совість мучить
Ввечері відчинив шафу, дістав ту саму синю сукню її мені син купив на своє весілля, разом із Наталкою ледь вмовили.
Підібрав до неї туфлі, пригладив волосся, трохи підфарбував губи але знову ж згадався сором, витер все.
Коли зайшов у кафе, там було весело, весело й людно.
Рита підбігає, Надю, ти красуня, як рада бачити!
Сіли, поговорили.
Маргариту щось відволікло, а я сидів, дивився довкола, слухав студентські пісні.
Можна вас запросити на танець?
почув раптом.
Дивлюсь Льоша Сирий з паралельної групи.
Колись мені подобався, а одружився на третьому курсі
Надю, ти така гарна!
Я уперше на зустріч прийшов, нікого не впізнаю, окрім тебе.
Взяв мене за руку, пішли танцювати.
Потім він тихо каже:
Можна я вас проведу?
Я давно розлучений, але якщо вдома хтось чекає, то просто проведу пізно вже.
Провів додому, а наступного дня ми зустрілись знову.
І так вже не розставалися.
Як і рік тому: Наталка добирала мені на весілля сукню, і сміялась:
Надіє Сергіївно, ви така гарна!
Нам з Дімкою так приємно, що і ви тепер щаслива.
У щастя ж віку немає це не забороняється!
Я й справді вперше в житті дозволив собі бути щасливим, і простив собі усе, що було.
Тепер знаю: щастя не питає, скільки тобі років і який у тебе досвід.
Його треба прийняти з вдячністю бо кожен заслуговує на шанс почати спочатку.
То як, штамп у паспорті таки міцніший за співжиття? – Жартували над Надією чоловіки