Тієї ночі я виставила сина та невістку за двері й забрала у них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — годі.
Минув тиждень, а я досі не можу заспокоїтися. Вигна́ла власного сина та його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене прийняти це рішення.
Почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та спокій. І що ж я бачу? На кухні — мій син Олег і його дружина Мар’яна. Вона ріже ковбасу, він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мам! Вирішили зайти до тебе!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Олег завітає. Але потім зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою квартиру й залишилися.
Виявилося, їх вигнали з орендованого житла — півроку не платили. Я ж казала їм: не беріть понад свої можливості! Знайдіть щось простіше, живіть скромніше. Але ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося — бігом до мами.
— Мам, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру, — запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це призведе…
Пройшов тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати житло ніхто навіть не збирався. Зате вони швидко влаштувалися. Жили, як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Мар’яна… Боже, як я в ній помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями бігала по подругах, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби відпочиває у санаторії. Навіть за собою чашки не помиє.
Одного разу я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І тут же отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони не дали жодної копійки. А ще й влаштовували скандали, якщо щось було не так, як їм хочеться. Кожне моє зауваження перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Олег і Мар’яна сміються, щось обговорюють. А мені вранці — на роботу. Я вийшла до них:
— Люди, ви взагалі збираєтеся спати? Мені вставати о шостій!
— Мам, ну не починай, — сказав Олег.
— Пані Наталіє, без істерик, — додала Мар’яна, навіть не повертаючись.
Я відчула, як усередині щось обірвалося.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтеся. Або я почну збирати сама.
Коли я повернулася, щоб піти, Мар’яна їдко усміхнулася. І це стала останньою краплею. Я мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися зупинити мене, благали, але було вже пізно.
— Або ви йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли в коридорі. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. У Мар’яни є батьки, купа подруг — знайдеться місце. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними черевиками. Навіть якщо це мій син.
