Тобі треба ти й роби, сердито буркнув Гліб, відвертаючись до вікна.
Мам, ви народжували для себе, а не для мене, то й майте справу зі своїм Петриком самі. А мені треба виспатися перед парами.
Глібочку, ну я ж не так часто тебе докучаю. Всього один раз відвести його до школи. Та ж перше вересня, всі діти з батьками
Ось саме що з батьками, перебив матір син. А де були мої, коли в мене були лінійки? Завжди з цим малим. Нехай і тепер сам іде, не розіллється.
Та не завжди ж Було пару разів. Але ж ми не спеціально, так склалося
Ну от і зараз нехай так складеться, спокійно відповів Гліб і відхлипнув кави.
Маріна здивовано замовкла. Вона не чекала такого спротиву. Адже вони ж годують, одягають його, а він навіть трохи не хоче брати участі у спільному житті.
Так почала вона, насупившись. Вибачай, Глібе, але ти живеш у родині. А в родині всі повинні допомагати один одному. Ми з татом тобі допомагаємо даємо гроші, готуємо, прибираємо, іноді навіть у твоїй кімнаті. Будь ласка, допомагай і ти.
А я не просив у вас прибирати в моїй кімнаті. І без ваших грошей проживу. Мені вже вісімнадцять, я не маленький і не нянька. Мою думку теж мають враховувати.
Після цих слів він узяв свою чашку й пішов у свою кімнату. А Маріна залишилася сама з важким каменем на душі, нерозвязаною проблемою і, що найгірше, з думкою, що її син егоїст.
Коли ж він встиг стати таким?
Перший шлюб Маріни був невдалим. Батько Гліба так і не доріс лінувався на дивані, грав у ігри й сидів у телефоні, замість будувати родину. Іноді працював, але заробляв такі копійки, що й на себе не вистачало. Одного дня Маріна вирішила більше не сподіватися й не чекати: подала на розлучення й поїхала до мами.
Коли вона вдруге вийшла заміж, Глібу вже було пять. Той вік, коли дитина ще готова прийняти нового члена родини. Тарас швидко знайшов із хлопчиком спільну мову й незабаром став для нього «татом».
А коли Глібу виповнилося десять, народився Петрик. Мабуть, з того часу все й почало йти шкереберть, хоч Маріна цього й не помічала.
Тоді Гліб уперше пішов на лінійку сам. Маріна після пологів була в такому стані, що їй було не до школи. Тарас працював, батьки жили далеко одні в іншому місті, інші на дачі.
Глібчику, ну так вийшло Ти ж вже великий, сам упораєшся? провинувато запитала мати. Ти не ображайся, я б і сама пішла, але ж бачиш
Бачу, зітхнув Гліб. Нічого. Я вже не малий.
Тоді Маріні здалося, що все гаразд. Може, він і засмутився, але ж пішов, нікому не скаржився. А як виявилося він усе добре запамятав.
Через три роки історія повторилася. Цього разу Маріна не змогла піти, бо Петрик захворів у садочку.
Взагалі Петро хворів часто. Одного разу навіть приніс із садка вітрянку якраз перед тим, як Гліб мав їхати з класом у тур Львовом. У підсумку він залишився вдома.
Мам, я все розумію, але я вже стомився хворіти. Може, хоч малого на карантин відсадите? сердито запитав він, поки Маріна мазала його зелёнкою.
Глібе, ну ми ж родина Де він, там і я. А я по хаті ходжу, готую Ну не вийде ізолюватися.
Маріна, з одного боку, розуміла сина. Майже щоразу, коли починав хворіти Петрик, захворював і він. З іншого це здавалося їй неминучою частиною життя.
Згодом Гліб став упиратися, коли мати просила допомогти по хаті чи з братом. Спочатку він не відмовляв прямо просто тягнув час або робив так, що Маріні легше було все зробити самої. Вона сердилася, але списувала це на підлітковий вік. Навіть коли почалися сварки.
А чому я маю прибирати у вітальні, якщо я там навіть не буваю? Ви там із малим сидите, то й пил від вас. Ось і витирайте, заявив він одного разу.
Зате ти буваєш на кухні, заперечила мати. А прибираю там я. І готую, до речі, теж.
Ти кожну краплю на раковині витираєш. Якби я жив сам, такого б не робив. Мені стерильна чистота не потрібна тобі треба, то ти й роби.
Іноді Маріна все ж змушувала сина взяти ганчірку. Іноді закривала очі нерви дорожчі. А тепер ось до чого дійшло
Молодшого було нікому відвести до школи. Батьки, як завжди, далеко, чоловік у відрядженні, а Маріну не відпустили з роботи. А Гліб вперше відмовився допомогти, хоча був вільний.
Що ж робити?
Першим ділом вона подзвонила чоловікові.
Зрозуміло. Дорослого життя захотів? Ну що ж, приїду поговоримо. Якщо хоче нехай пробує, похмуро відповів Тарас.
Тарасе, тільки без крайнощів злякалася Маріна. Ми й так його втрачаємо. А якщо втече зовсім?
Ну і нехай тікає. Подивлюся, як він сам житиме без «тато, підвези» чи «мам, забери посилку». Ми
