Пізно буду, на нашому будівельному майданчику суцільний хаос, звучало приглушено голос Олени, а на фоні гуділа кутова шліфмашина. Ти мене чуєш взагалі?
Чую, я переклав телефон на інше вухо. Не чекати до вечері?
Не чекай. Можливо, і не приїду, терміни підгорають.
Добре.
Короткі гудки. Ось так завжди.
Я поклав телефон на кухонний стіл і поглянув на каструлю з охолоджуваним борщем. Готував на двох за звичкою, хоча вже давно треба було відучитися. Олена працювала плиточницею, і її графік нагадував кардіограму: то різкі спалахи активності, то довгі рівні періоди. Перші шість місяців вона мчала з майданчика на майданчик, укладаючи дорогоцінний керамограніт у чужих квартирах, заробляючи гроші, від яких я тихо заздрив. А потім шість місяців спокою, коли замовлень не було, і вона сиділа вдома.
Обидва режими були нестерпними. Коли Олена працювала, вона зникала фізично, емоційно, ментально. Від’їжджала о сьомій ранку, повертаючись після півночі, якщо взагалі поверталась. Іноді ночувала прямо на майданчиках, бо «чого бігати туди-сюди, вже о шостій знову починаємо». Я вечеряв, дивився серіали на самоті, ліг у холодну порожню постіль. Єдиною памяткою того, що я в шлюбі, була маленька шлюбна свідоцтво, захована в стопці паперів.
Я спробував підрахувати, скільки спільних вечерь у нас було за останні три місяці. Вийшло чотири. Чотири!
А справжній пекло починалося, коли робота закінчувалась. Олена поверталась додому. Здавалось, радій, дружина поруч, можна нарешті побути разом. Не тутто було. За шість місяців робіт у чужих квартирах вона настільки наситилась дизайнерськими рішеннями, що власне житло її дратувало. Олена дивилась на плитку в ванній ту саму, яку сама уклала два роки тому і її очі шипіли.
Це ж жах, бурмотіла вона, проводячи пальцем по швам. Як я могла таке допустити? Відхилення на півтора міліметра. Півтора міліметра, Євгене!
Я, який не розрізняв би відхилення в півтора міліметра від відхилення в п’ятнадцять, ввічливо кивнув.
А далі всё. Спочатку вона «просто подивиться, чи щось можна виправити». Потім «одну плитку відріжу, заміню, і все». Потім «раз почала, треба переделати всю стіну, інакше нема сенсу». А я повертався з роботи і виявляв, що ванни вже немає лише голі стіни, купа будівельного сміття і дружина в респіраторі, радісно перемішує клей для плитки.
За три роки шлюбу ми пережили чотири ремонти ванни, три кухонь і один коридору.
Проєкт завершився вчасно. І знову настав спокій у роботі. Але не для мене.
Принеси, будь ласка, крихти для плитки, подзвонила Олена, коли я був на майданчику. І затирку сірого кольору, я скину назву.
Я на роботі.
Приходь під час обіду. Потрібно встигнути встелити кут до вечора.
Добре.
«Принеси», «забери», «замов», «допоможи». Я став одночасно курєром, вантажником і підсобним робітником. Олена сиділа вдома, виходила лише в магазин будматеріалів іноді тричі на день, бо «бачила, що затирки не вистачить, а як знати?».
Вона постійно була втомленою, від власного ремонту, який сама ж підкинула. Вечорами я знаходив її на кухні брудну, вигорену, з пилом плитки в волоссі і вона дивилась на мене порожніми очима.
Будеш вечеряти?
Пізніше. Сил немає.
Сил у неї не залишилось ні на що. На розмову ні. На фільм разом ні. На близькість тим більше ні. Я потрібен був лише, щоб принести валіки, коли їй самому лінь було одягатися і виходити з дому. Або принести мішок цементу з вантажівки. Або тримати рівень, поки вона вирівнює ряд.
Ми ж подружжя, говорила Віка, коли я намагався поскаржитися. Подружжя допомагає одне одному.
Подружжя. Смішне слово для стосунків, де одна людина існує лише як обслуговуючий персонал для професійних амбіцій іншої.
У суботу ввечері Олена розбирала фартух над плитою. Попередній її не влаштовував відтінком. А я сидів у кухні серед хаосу, намагаючись випити чай. Чайник стояв на табурці в коридорі, бо стільниця була завалена плиткою. Цукор я знайшов у ванні. Ложки зовсім ніде.
Віко, почав я обережно, може, вже досить?
Чого досить? вона навіть не обернулася, приміряючи чергову плитку до стіни.
Усього цього. Ремонту. Ти постійно щось переділюєш у квартирі.
І що? Мені подобається. Це мій дім, я хочу, щоб він був ідеальним.
Він ніколи не буде ідеальним для тебе. Ти переделаєш усе, потім поїдеш на кілька обєктів, набереш нових вражень і знову почнеш.
Олена опустила плитку і повільно обернулася. У її очах спалахнула небезпечна іскра.
І що ти пропонуєш? Жити так, коли все навколо мене дратує?
Пропоную жити нормально! Як нормальні люди. Ходити в кіно. Вечеряти разом. Розмовляти про щось, крім швів і затирки. Ти памятаєш, коли ми останній раз кудись удвох виходили?
У мене робота.
У тебе зараз немає роботи! Ти сам її вигадала!
Це не вигадана робота, Євгене. Це називається «покращення житлових умов». Деякі в цьому розбираються.
А деякі просто хочуть жити. Не в будівництві, не в пилу, не в режимі «дайпринеси». Жити з дружиною, яка памятає, що у неї є чоловік.
Олена скрестила руки, ніби захищаючись.
Ти просто не розумієш. Ти програміст, сидиш у затишному офісі, клацаєш клавіші. А я створюю щось руками. Щонебудь реальне. Що можна відчути. І коли бачу, що можна зробити краще роблю краще.
За рахунок усього іншого!
Якщо тебе це не влаштовує ніхто не тримає.
Вона вимовила це майже беззастережно, наче говорила про незручне крісло, яке можна викинути і замінити. Я замовк. У цих семи словах було все вся їхня проблема, стиснута в один рядок. Для Олени це була опція, а не необхідність, не чоловік, не кохана людина просто можливість, яку можна вимкнути, якщо вона заважає.
Знаєш, я піднявся, розстираючи джинси від будівельного пилу, може, ти права.
У чому?
У тому, що мене справді ніщо не тримає.
Ми дивились один на одного крізь купи плитки, мішки з клеєм і залишки колись кухонного простору. І обидва розуміли, що ця сварка не про ремонт. Вона про те, що наші ритми давно розійшлись і більше не перетинаються ніде, окрім поштової адреси.
Розлучення оформилося за три місяці. На диво мирно. Ділити було нечого.
Я ходив по новій квартирці маленькій, але чистій, без жодного мішка цементу в кутку і не міг повірити в тишу. Ніхто не свердлив. Ніхто не стукає. Ніхто не вимагає терміново привезти герметик, бо старий скінчився.
Я міг планувати. Вперше за три роки точно знав, що робитиму ввечері. Але чогось не вистачало. У грудях була дірка, яку неможливо заповнити.
Так пролетіли майже два роки.
Чув новини? подзвонив у пятницю ввечері мій старий друг Димко. Про твою колишню?
Я насторожився. Після розлучення я старанно уникав будьякої інформації про Олену.
Які новини?
Віка вийшла заміж. Недавно.
Швидко вона.
Так. І знаєш за кого? Димко зробив театральну паузу. За плиточника, уявляєш?
Я посміхнувся.
І як вони?
Кажуть, вони світяться разом. По обєктам мчать, бригада з двох людей. Ідеальний тандем.
Після цього я довго думав, як Олена знайшла когось, хто розмовляє з нею однією мовою. Когось, для кого відхилення в півтора міліметра теж трагедія. Когось, хто розуміє різницю між епоксидною і цементною затиркою не тому, що його навчили, а тому, що він сам знає.
Те, що мене доводило до зубного скреготу, стало фундаментом чужих стосунків. Дивно.
Три місяці потому я випадково зустрів їх у супермаркеті. Прийшов за продуктами після роботи, взяв кошик, пішов до молочного відділу і застиг.
Олена стояла біля холодильників з йогуртами. Поруч був чоловік приблизно її віку, широкоплечий, з руками, звиклими до фізичної праці. Вони щось вибирали, сперечалися тихо і сміялися. Олена толкнула його плече, він у відповідь ткнув її в бік, вона вигукнула і відскочила.
Вони виглядали, як підліткизакохані, яким байдуже на оточуючих, бо весь світ звужувався до однієї людини поруч.
Олена виглядала іншою. Не втомленою, не вигореною і не з порожнім поглядом того, хто тільки що вісім годин розбивав стіни. Вона виглядала живою. Такою, якою я її памятав на самому початку нашого знайомства.
Я спохмурився, тихо поставив кошик на підлогу і вийшов з магазину, нічого не купивши.
У машині я посміхнувся. Ми з Вікою просто не підходили один одному. Наш розлучення було неминучим.
Я завів мотор.
Якщо Віка знайшла свого чоловіка, то й я знайду своє.
Густий туман, що окутував моє життя після розлучення, нарешті розвіявся.
