Того дня до мене зайшла жінка, яку я вже пять років не бачила на порозі. Тетяна Олексіївна. У нас у Вишневому її за очі кликали «панією». Не через чоловіка-військового, ні, а через статність, через гострий погляд, що різав гірше за бритву, та через гординю, якою можна було б огородити наше село тричі, мов тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, ніби ступала не по селянській багнюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не товаришувала, тільки кивне через плече і розмова скінчена.
А тут стоїть на порозі мого фельдшерського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така пригнічена туга. Хустку свою барвисту на самі брови натягнула, немов сховатися хоче. Мовчить, поріг переступити не наважується.
Заходь, Олексіївно, кажу ласкаво. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за анальгіном прийшла.
Увійшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди були доглянуті, а тепер шкіра суха, у тріщинах, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не напружую. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, як вода в криниці.
Зовсім одна я, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от торік вивихнула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ні зітхнути, ні охнути.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, сміх лунав. Син її єдиний, Богдан, красень та робітник, наречену привів. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Богдан її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста, до пояса. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Богданові сподобалася зрозуміло. А чому Тетяні не догодила ніхто в селі збагнути не міг.
А не догодила і все. З першого ж дня Олексіївна її гризла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «усю кропиву на щі вирвала, невміха».
Богдан спочатку заступався, а потім затих. Він же був маменькин синок, все життя під її крилом. Метушився між ними, як осинове листя на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худ
