Того дня до мене прийшла жінка, яку я не бачила років із пять. Тетяна Миколаївна. У нас у Вишневому її за очі звали «паніполковницею». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд колючий, що гостріший за скальпель, і за гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, мов тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, ніби ступала не по нашій сільській багнюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не товаришувала кивне через плече, і розмова скінчена.
А тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, звичка бере своє, але в очах така зневіра, наче звіра затравленого. Хустку яскраву на самі брови натягла, ніби сховатися хоче. Мнеться, вагається.
Заходь, Миколаївно, кажу я лагідно. Чого в сінях мороз розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона увійшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна поклала. Руки завжди були доглянуті, а тепер дивлюся шкіра суха, в тріщинах, пальці дріжать, дрібно-дрібно. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, наче вода у криниці.
Зовсім одна я, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил більше нема. Руку от недавно прищемила, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину ломить так, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, немов весняний струмок, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню її біду, а те, що пять років тому сталось. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її син єдиний, Олексій, красень та робітник, привів наречену. Марійку.
Дівчина була тихий янгол. Олексій із міста її привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста-претовста. До всякої роботи руки призвичаєні, хоч і тонкі. За що вона Олексієві сподобалась зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі збагнути не міг.
Та не вгодила, і все. Від першого дня Миколаївна її гризла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Город прополе «всю кропиву на щі вирвала, безрука».
Олексій спочатку заступався, а потім затих. Він же був мамин синок, все життя під її крилом. Метушився між ними, немов осиновий лист на вітрі. А Марійка мовчала. Тільки худнула та блідніла з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені так гірко посміхнулася:
А куди ж я подінуся, тіто Олю? Люблю його. Може, вона до мене звикне, помякшає
Не помякшала. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Марійка її необачно постирала, і візерунок трохи зліз. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.
Тієї ж ночі Марійка й пішла. Тихо, непомітно. Олексій зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, лише сказав. Ти моє щастя зруйнувала.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Марійку в місті, одружились, донечка в них народилася. А до матері ні кроку. Ні листа, ні дзвінка. Наче ніколи й не було.
Тетяна спочатку чванилася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, не син, коли матір на спідницю проміняв». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй хаті ідеальній, чистій, як операційна лишилася сама-самісінька. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся стать паніполковниці, облетіла, наче луска з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг він же не зі зла повертається просто коло замикає.
І нікому я не потрібна, Іванівно, шепоче вона, а по щока повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.
Гріх таке казати, Миколаївно, відповідаю суворо, а саму жалость душить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спину відпустить. А там побачимо.
Зробила укол, розтерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби трохи пож
