Щовечора рівно о восьмій годині Ярослав вимикав світло на кухні й сідав біля вікна. Цей ритуал став його рятувальною соломиною, за яку він чіплявся, щоб не розсипатися на дрібні шматочки. День ніби завершувався цією миттю, коли можна було просто сидіти, не говорити, не пояснювати – просто бути.
У вікні навпроти, на сьомому поверсі старої хрущовки на вулиці Липовій, запалювався тьмяний жовтий світло. Не відразу – з повільним мерехтінням, ніби хтось вагався: чи варто? чи не завадить? чи не надто яскраво серед цієї темряви? Ярослав уже знав це миготіння напам’ять, воно стало знаком: щось має статися. Не гучне, не для всіх. Лише для тих, хто вміє чекати.
У вікні з’являлася жінка. Тоненька, у хустці, яку вона то знімала, то поправляла. Іноді з чашкою, іноді з книгою. А іноді – з таким виразом втоми, ніби день тривав не години, а цілу вічність. Вона сідала біля вікна, не дивлячись прямо на нього, але ніби в ту саму точку – у вечір, у відблиск, у тишу. Ярослав мовчки називав її: жінка у вікні. Без імені. Без слів. Лише світло й тінь.
Вони не були знайомі. Він не знав її імені, не чув її голосу. Але кожна поява була ніби зізнання: ти живий, і я теж тут. Вечір за вечером Ярослав відкладав справи до восьми. Після – лише вікно. Наче все інше втрачало сенс, і лише ця крихітна мить залишала відчуття, що він існує. Він починав жити о восьмій вечора. Ровно стільки, скільки тривав її силует у світлі тієї лампи.
Два роки тому Ярослав втратив дружину. Швидко, жорстоко, без жалю. Він навіть не встиг злякатися. Діагноз, хімія, кисень, тиша. Смерть прийшла без драматизму – просто вимкнула життя, як гасять світло у під’їзді. Він залишився. Один. Не удівець – тінь. Спочатку він пив. Не тому, що хотів забутися – просто не знав, чим заповнити порожнечу. Потім – просто мовчав. Не від образу, а тому що всередині було… нічого.
Він рахував краплі води з крана. Скрип ліфта. Гудки у трубці. Працював віддалено – механічно, без душі. Друзі зникли. Хто – сам. Кого – він сам відштовхнув. Життя перетворилося на глуху пустоту. Поки навесні не з’явилася вона.
Спочатку він помітив лише тінь. Силует. Потім – обличчя. Тихий погляд, без цікавості, без втручання. Просто – погляд. Спокійний. Теплий. Вимовлений без слів.
Одного разу він затримався. Повернувся з аптеки пізніше, ніж зазвичай. Світло у вікні вже горіло. Вона сиділа там. Без книги, без чашки. Лише очі – і нерухомість, напружена, немов у ватному коконі. Наче чекала. Або згадувала. Він підійшов до вікна. Нерішуче, із замиранням серця. Підняв руку. Легко, ледь помітно. Без очікувань. Вона не відреагувала. Але й не відвернулася. Залишалася. І цього було достатньо, щоб у ньому щось відгукнулося.
Наступного вечора її не було. Лампа – горіла. А вона – ні. Лише порожнє вікно. Кішка – так, сиділа. Згорблена, з хвостом, обвитим навколо лап. Дивилася просто вниз. Прямо на нього. Ніби знала. Ніби казала: чекай.
Ярослав не знаходив собі місця. Серце билося. Дивно.
