Щовечора рівно о восьмій годині Микола вимикав світло на кухні та сідав біля вікна. Цей ритуал став для нього порятунком, ниткою, за яку він чіплявся, щоб не розсипатися на шматки. День наче завершувався цією миттю, коли можна було просто сидіти, не говорити, не пояснювати — просто бути.
У вікні навпроти, на сьомому поверсі старої хрущовки на вулиці Липовій, загорялася тьмяна жовта лампа. Не одразу — з повільним мерехтінням, ніби хтось вагався: чи варто вмикати? чи не завадить? чи не надто яскраво в такій темряві? Микола вже знав це блимання напам’ять, воно стало знаком: зараз щось станеться. Не гучне, не для всіх. Лише для тих, хто вміє чекати.
У вікні з’являлася жінка. Струнка, у хустці, яку вона то знімала, то поправляла. Іноді з чашкою, іноді з книгою. А іноді — з таким виразом втоми, ніби день тривав не 24 години, а цілу вічність. Вона сідала біля вікна, не дивлячись прямо на нього, але ніби в ту саму точку — у вечір, у відблиск, у тишу. Микола називав її в думках: жінка у вікні. Без імені. Без слів. Лише світло та тінь.
Вони не були знайомі. Він не знав її імені, не чув її голосу. Але кожна її поява була наче зізнання: ти живий, і я теж тут. Вечір за вечером Микола відкладав справи до восьми. Після — лише вікно. Ніби все інше втрачало сенс, і лише ця крихітна мить залишала відчуття існування. Він починав жити з восьми вечора. Рівно стільки, скільки тривав її силует у світлі тієї лампи.
Два роки тому Микола втратив дружину. Швидко, жорстоко, без милості. Він навіть не встиг злякатися. Діагноз, хімія, кисень, тиша. Смерть прийшла не драматично — просто вимкнула життя, як вимикають світло у під’їзді. Він лишився. Один. Не удівцем — тінню. Спочатку він пив. Не тому, що хотів забутися — просто не знав, чим заповнити порожнечу. Потім — просто мовчав. Не через образу, а тому що всередині було… нічого.
Він рахував краплі води з крана. Скрип ліфта. Гудки у трубці. Працював віддалено — автоматично, без душі. Друзі зникли. Дехто — сам. Деяких — він сам відштовхнув. Життя перетворилося на глуху пустку. Доки навесні не з’явилася вона.
Спочатку він помітив лише тінь. Силует. Потім — обличчя. Тихий погляд, без цікавості, без вторгнення. Просто — погляд. Нейтральний. Зігріваючий. Нічого не вимагаючий.
Одного разу він затримався. Повернувся з аптеки пізніше звичайного. Світло у вікні вже горіло. Вона сиділа там. Без книги, без чашки. Лише очі — і легка, напружена нерухомість. Ніби чекала. Або згадувала. Він підійшов до вікна. Нерішуче, із затримкою серця. Підняв руку. М’яко, ледь помітно. Без очікувань. Вона не зреагувала. Але й не відвернулася. Залишалася. І цього було досить, щоб у ньому щось здригнулося.
Наступного вечора її не було. Лампа — горіла. А її — не було. Лише пусте вікно. Кішка — так, сиділа. Згорблена, з хвостом, обвитим навколо лап. Дивилася прямо вниз. Прямо на нього. Ніби знала. Ніби казала: чекай.
Микола не знаходив собі місця. Серце калатало. Дивно. Швидко. Не від страху — від чогось майже забутого. Тривоги. Турботи. Він навіть вийшов на вулицю, обійшов будинок, став під парадним навпроти, підняв голову — все те саме вікно. Все та сама тиша. Він не наважився подзвонити. Не посмів. Адже це була їхня безмовна угода — бути поруч, не порушуючи меж.
Через два дні вона з’явилася. Повільно, наче продираючись крізь вату. На руці — пов’язка. Рухи стримані. Але погляд — колишній. Тільки трохи глибший. Міцніший. Він знову підняв руку. Трохи нерішуче. І вона… підняла у відповідь. Ніжно. Втомленою долонею. Ніби знак: я тут. я бачу.
А вранці він знайшов під дверима листок. Без конверта. Складений навпіл, з невеликими зім’ятинками по краях. Ніби людина довго тримала його в руках, перш ніж наважитися залишити. ПоІ з того вечора вони більше ніколи не вимикали світло у своїх вікнах, бо знали — десь там, через вулицю, хтось чекає цього променя, як доказу, що він не самотній у цьому світі.
