Я звичайна невістка, без корони на голові, працюю у офісі, живу з Андрієм у власній квартирі в Києві, яку підтягуємо вічними кредитами, комуналкою, нескінченними чергами в метро і роботою від ранку до ночі.
Свекруха Галина Петрівна зі свекром живе в селі під Полтавою, а ззовні в їхньому хатньому саду, де росте вільної волі калина. Все могло б бути спокійно, якби вони не вирішили, що наш дім це їхній «курорт на вихідних». Спершу звучало мило:
Зустрінемося у суботу, зайдемо до вас.
Та лише на мить.
Ми ж родичі.
А «на мить» у їхньому уявленні означало нічне ночівля, а «зайдемо» з повними торбами порожніх каструль і очима, що жадають банкету.
Кожен вихідний повторюється, немов нескінченний кроковер. Я після зміни штурхаюся по супермаркетах, варю, мию, накладаю скатертини, усміхаюся, а потім, в північній тиші, миємо посуд і прибираю кутки, наче граю у хованки з пилом. Галина Петрівна сідає і коментує:
Чому в салаті немає кукурудзи?
Я люблю борщ наваристішим.
У нашому селі так не готують.
А ззовні, як завжди, додає:
Ой, я втомилась від дороги.
А десерт не буде?
Не було жодного «Дякую», жодного «Може, допоможу?».
Одного разу, переповнена, я шепчу Андрію:
Я не служниця, не хочу кожен вихідний обслуговувати вашу родину.
Може, варто щось змінити.
Тоді в голові підскочила ідея, наче мерехтливий вогник над полем соняшників.
Наступного дня свекруха телефонує:
Ми в суботу приїжджаємо.
Ой, у нас уже план на вихідні, відповідаю спокійно.
Які ще плани?
Та свої, мов хмари над Дніпром.
І знаєте що? Ми дійсно поїхали, та не «у плани», а до Галини Петрівни. У суботу вранці ми з Андрієм стоїмо на її подвірї. Вона відкриває двері і зависає, наче кришталь у мороку.
Що це таке?!
А ми до вас у гості. На мить.
Треба ж попереджати, я нічого не готувала! Ви уявляєте, скільки це коштує приймати гостей в гривнях?!
Я дивлюсь на неї, спокійно мовчу:
Ось бачите, а я так живу щовихідних.
То ти мене провчити вирішила? Нахаба!
Крик її розлетівся, як козаки в степі, і всі сусіди виглянули у вікна. Ми повернулися додому, крокуючи між мрійливими тінями.
І знаєте, що найдивовижніше? Відтоді жодного візиту без запрошення. Ніяких «зайдемо», а вихідні лишаються на моїй кухні без чужих каструль. Іноді, щоб тебе почули, треба показати людям, як це стояти в їхніх черевиках, у їхньому сновидінні.
Як вважаєте, чи правильно я вчинила? Що б ви робили у такій ситуації?
Друзі, якщо хочете ще більше подорожей у наші сни, залишайте коментарі та ставте лайки. Це живить наші мрії.
