Третя кімната — не для гостей
— Не смій туди заходити! — гукнула Ганна Степанівна, вискочивши з кухні з мокрими руками. — Скільки можна тобі казати!
Десятирічний Олежко застиг біля напіввідчинених дверей, обернувшись на бабусю. В його очах застигло здивування, змішане з обрадою.
— Бабусю, а що там таке? Я тільки хотів подивитись…
— Нічого там нема! Тільпиль курява! — Ганна Степанівна швидко підійшла до онука, рішуче зачинила двері й повернула ключ. — Іди краще мультики дивись чи з лего грай.
Олежко знизав плечима й поплівся у вітальню, але Ганна Степанівна бачила, як він озирався на заповітні двері. Важко зітхнувши, вона сховала ключ у кишеню фартуха. Знову те саме. Кожного разу, коли онук приїжджав на канікули, починалася ця сама історія.
— Мам, ну чого ти його лякаєш? — Оксана вийшла з ванної, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.
— А тобі не цікаво? — різко запитала Ганна Степанівна.
Оксана зупинилась, рушник застиг у її руках.
— Мені… мені так добре, мам. Навіщо турбувати минуле?
— Ось і правильно. І Олежкові непотрібно. Нехай краще на дворі грається, а не по чужих куточках лазить.
Оксана хотіла щось сказати, але змовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатись безглуздо. Краще відволікти сина на щось інше.
Ганна Степанівна повернулась на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце все одно стискається, варто лише подумати про ту кімнату. Про те, що там лишилось.
Після обіду Олежко ліг на диван із планшетом, Оксана читала книжку у кріслі. Ганна Степанівна мила посуд і косила оком на онука. Хлопець був дуже кмітливий. Надто кмітливий.
— Бабусю, — раптом спитав Олежко, не відриваючись від екрана, — а чого у вас трикімнатна квартира, а живете ви лише у двох кімнатах?
Ганна Степанівна випустила тарілку в мийку, та збрязнула об край.
— Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна? — обережно запитала вона.
— Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, ось вітальня, де я сплю, а он ті двері. Завжди замкнені.
Оксана підвела очі від книжки, подивилась на матір. Ганна Степанівна стояла до них спиною, плечі напружені.
— Там… там старі речі зберігаються, — тихо сказала вона. — Тобі нецікаві.
— А можна подивитись? Я обережно, нічого не зламаю.
— Не можна! — різко обернулась Ганна Степанівна. — І більше не проси!
Олежко здригнувся від її тону, навіть Оксана здивовано підняла брови.
— Мам, що з тобою? — підвелась вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Олежка.
Ганна Степанівна притулилась до мийки, провела рукою по обличчю.
— Вибач, онуче. Просто… просто я дуже втомилась сьогодні. Не сердься на бабусю.
Олежко кивнув, але подив у його очах не зник. Кмітливий хлопець. Надто кмітливий.
Ввечері, коли Олежко заснув, Оксана підійшла до матері на кухні.
— Мам, може, справді вже пора?
— Пора що?
— Ну… розібрати ту кімнату. Двадцять років пройшло. Тата вже давно немає, а ти все…
— Не смій! — Ганна Степанівна підвелась так різко, що стілець перекинувся. — Не смій туди лізти!
— Мам, заспокойся, будь ласка. Я просто думаю, що так жити нездорово. Ти ж сама страждаєш.
Ганна Степанівна підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.
— Не страждаю. Просто… мені так спокійніше. Знати, що все на своїх місцях. Що нічого не чіпали.
— Але Олежко росте, йому скоро знадобиться своя кімната, коли він приїжджатиме. А ти що, так і будеш його на дивані укладати?
— Устигне ще. Він поки малий.
Оксана зітхнула. Вона пам’ятала ту кімнату. Пам’ятала, як вона виглядала двадцять років тому, коли востаннє туди заходила. Письмовий стіл біля вікна, книжкові полиці, вузьке ліжко під стіною. І всюди — сліди життя, яке обірвалось занадто рано.
— А пам’ятаєш, як він сердився на тебе? — раптом тихо сказала Оксана. — Коли ти прибирала у його кімнаті? Кричав, що у нього свій порядок, що не можна нічого чіпати.
Ганна Степанівна усміхнулась крізь сльози.
— Пам’ятаю. Такий самостійний був. Все сам, нікому не дозволяв допомагати. І брудний посуд із кімнати виносити не давав, сам відносив. Казав, що чоловік має прибирати за собою.
— Йому було лише сімнадцять, мам.
— Так, лише сімнадцять… А здавався таким дорослим. Все знав, у всьому розбирався. Пам’ятаєш, як він з батьком сперечався про політику? Годину міг говорити, наводив якісь факти, цифри…
Оксана кивнула. Вона пам’ятала свого молодшого брата, його сміх,Відтоді третя кімната стала місцем, де жила пам’ять, і кожен день, коли сонце зазирало у вікно, здавалося, що сам Андрій посміхається їм усім зверху.
