Третя кімната – не для гостей
— Не смій туди заходити! — гукнула Ганна Степанівна, вискочивши з кухні з мокрими руками. — Скільки можна тобі говорити!
Десятирічний Дениско зупинився біля напіввідкритих дверей, обернувся на бабусю. У його очах завмерло здивування, змішане з обрадою.
— Бабусь, а що там таке? Я ж тільки хотів подивитися…
— Нічого там нема! Тільки пил! — Ганна Степанівна швидко підійшла до онука, рішуче захлопнула двері й повернула ключа. — Іди краще мультики дивись або з конструктором грай.
Дениско знизував плечима й поплівся у вітальню, але бабуся помітила, як він озирався на заповітні двері. Важко зітхнувши, вона сховала ключ у кишеньку фартуха. Знову це. Кожного разу, коли онук приїжджав на канікули, починалося те саме.
— Мам, ну чого ти його лякаєш? — Олеся вийшла з ванної, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.
— А тобі не цікаво? — різко запитала Ганна Степанівна.
Олеся зупинилася, рушник завмер у її руках.
— Мені… мені й так добре, мам. Нащо копатися у минулому?
— Ось і правильно. І Денискові нема чого. Нехай краще на свіжому повітрі грається, а не по чужих кутках лазить.
Олеся хотіла щось сказати, але мовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатися марно. Краще переключити увагу сина на щось інше.
Ганна Степанівна повернулася на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце все одно стискається, варто тільки подумати про ту кімнату. Про те, що там лишилося.
Після обіду Дениско ліг на диван із планшетом, Олеся читала книгу у кріслі. Ганна Степанівна мила посуд і спостерігала за онуком кутком ока. Хлопчик був розумний, дуже спостережливий. Навіть занадто.
— Бабусь, — раптом спитав Дениско, не відриваючись від екрана, — а чого у вас трикімнатна квартира, а живете ви тільки у двох кімнатах?
Ганна Степанівна випустила тарілку з рук, та брязкнула об край умивальника.
— Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна? — обережно запитала вона.
— Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, вітальня, де я сплю, а он ті — треті. Завжди замкнені.
Олеся підвела очі від книги, глянула на матір. Ганна Степанівна стояла до них спиною, плечі напружені.
— Там… там старі речі зберігаються, — тихо сказала вона. — Нецікаві тобі.
— А можна подивитися? Я обережно, нічого не зламаю.
— Не можна! — різко обернулася Ганна Степанівна. — І більше не проси!
Дениско здригнувся від її голосу, навіть Олеся здивовано підняла брови.
— Мам, що з тобою? — підвелася вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Дениска.
Ганна Степанівна прихилилася до мийки, провела рукою по обличчю.
— Пробач, онуче. Просто… просто я дуже втомилася сьогодні. Не сердься на бабусю.
Дениско кивнув, але здивування в його очах не зникло. Розумний хлопчик. Занадто розумний.
Ввечері, коли Дениско заснув, Олеся підійшла до матері на кухні.
— Мам, може, справді вже час?
— Час для чого?
— Ну… розібрати ту кімнату. Двадцять років пройшло. Тата вже нема, а ти все…
— Не смій! — Ганна Степанівна встала так різко, що стілець перекинувся. — Не смій туди лізти!
— Мам, заспокойся. Я просто думаю, що так жити нездорово. Ти ж сама страждаєш.
Ганна Степанівна підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.
— Не страждаю. Просто… мені так спокійніше. Знати, що все на своїх місцях. Що нічого не чіпали.
— Але Дениско росте, йому скоро знадобиться своя кімната, коли приїжджатиме. А ти що, так і будеш його на дивані укладати?
— Ще встигнемо. Він поки малий.
Олеся зітхнула. Вона пам’ятала ту кімнату. Пам’ятала, як вона виглядала двадцять років тому, у останній раз, коли заходила туди. Письмовий стіл біля вікна, книжкові полиці, вузьке ліжко біля стіни. І скрізь — сліди життя, яке обірвалося занадто рано.
— А пам’ятаєш, як він сердився на тебе? — раптом тихо промовила Олеся. — Коли ти прибирала у нього в кімнаті? Кричав, що у нього свій порядок, що не треба нічого чіпати.
Ганна Степанівна усміхнулася крізь сльози.
— Пам’ятаю. Такий самостійний був. Усе сам, нікому не дозволяв допомагати. Навіть брудний посуд з кімнати не дозволяв виносити, сам відносив. Казав, що чоловік має прибирати за собою.
— Йому було всього сімнадцять, мам.
— Так, всього сімнадцять… А здавався таким дорослим. Усе знав, у всьому розбирався. Пам’ятаєш, як він із батьком сперечався про політику? Годину міг розповідати, наводив якісь факти, цифри…
Олеся кивнула. Вона пам’ятала свого молодшого брата, його смІ кожного разу, коли Дениско відчиняв двері тої кімнати, здавалося, ніби там, де колись була тиша, знову зазвучав сміх.
