Третя кімната — не для гостей
— Не смій туди заходити! — голосно гукнула Ганна Миколаївна, вибігаючи з кухні з мокрими руками. — Скільки разів тобі казати!
Десятирічний Андрійко завмер біля ледве відчинених дверей, обернувшись до бабусі. В очах йому стояло здивування, змішане з обрадою.
— Бабусю, а що там таке? Я лише хотів подивитися…
— Нічого там нема! Курява одна! — Ганна Миколаївна швидко підійшла до онука, рішуче замкнула двері й повернула ключа. — Іди краще мультики дивись або з конструктором грай.
Андрійко знизав плечима й пішов у вітальню, але бабуся бачила, як він озирався на ті завітні двері. Важко зітхнувши, вона сховала ключ у кишеню фартуха. Знову те саме. Щоразу, коли онук приїздив на канікули, все починалося наново.
— Мамо, ну чого ти його лякаєш? — Оксана вийшла з ванної, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.
— А тобі не цікаво? — різко спитала Ганна Миколаївна.
Оксана зупинилася, рушник застиг у її руках.
— Мені… мені і так добре, мамо. Нащо порушувати минуле?
— Ось і правильно. І Андрійкові не треба. Нехай краще на свіжому повітрі грає, а не по чужих кутках лазить.
Оксана хотіла щось сказати, але змовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатися марно. Краще перевести увагу сина на щось інше.
Ганна Миколаївна повернулася на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце все одно стискається, варто лише згадати ту кімнату. Те, що там лишилося.
Після обіду Андрійко ліг на диван із планшетом, Оксана читала книгу в кріслі. Ганна Миколаївна мила посуд і позирком спостерігала за онуком. Хлопець був кмітливий, уважний. Надто уважний.
— Бабусю, — раптом спитав Андрійко, не відриваючись від екрана, — а чому у вас трикімнатна квартира, а живете ви лише у двох кімнатах?
Ганна Миколаївна випустила тарілку в мийку, та брязкнула об край.
— Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна? — обережно спитала вона.
— Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, ось вітальня, де я сплю, а ось там треті двері. Завжди закриті.
Оксана підвела очі від книги, подивилася на матір. Ганна Миколаївна стояла до них спиною, плечі напружені.
— Там… там старі речі лежать, — тихо промовила вона. — Нецікаві тобі.
— А можна подивитися? Я обережно, нічого не поламлю.
— Не можна! — різко обернулася Ганна Миколаївна. — І більше не проси!
Андрійко здригнувся від її тону, навіть Оксана здивовано підняла брови.
— Мамо, що з тобою? — підвелася вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Андрійка.
Ганна Миколаївна притулилася до мийки, провела рукою по обличчю.
— Пробач, онучку. Просто… просто я сьогодні дуже втомилася. Не сердься на бабусю.
Андрійко кивнув, але здивування в очах не зникло. Кмітливий хлопець. Надто кмітливий.
Ввечері, коли Андрійко заснув, Оксана підсіла до матері на кухні.
— Мамо, може, справді вже час?
— Час на що?
— Ну… розібрати нарешті ту кімнату. Двадцять років минуло. Тата вже давно немає, а ти все…
— Не смій! — Ганна Миколаївна схопилася так різко, що стілець перекинувся. — Не смій туди лізти!
— Мамо, заспокойся, будь ласка. Я просто думаю, що нездорово так жити. Ти ж сама мучишся.
Ганна Миколаївна поставила стілець, сіла знову. Руки знову тремтіли.
— Не мучиГанна Миколаївна обережно відкрила двері в кімнату, де колись жив її син, і вперше за двадцять років заплакала не від болю, а від вдячності за те, що пам’ять про нього тепер буде жити в серцях онука та дочки.
