**Лише з третього разу**
Скільки гіркоти потрібно відчути, скільки втратити близьких, щоб нарешті зустріти щастя?
Про це часто думає Оксана. Їй сорок вісім, а вона все ще чекає на краще і вірить. Життя було нелегким, але вона не здавалася. Ось тільки зараз сталася біда — вона дивилася на полум’я, яке пожирало їхній дім. Іскри розліталися в темне небо, світло від вогню освітлювало обличчя сусідів, що зібралися навколо. Вже під’їхали пожежні.
**Втрата всього**
Пожежні метушилися, розмотуючи шланг, і нарешті потужна струя врізалася у вогонь. Повітря наповнилось димом. Оксана, затуливши ніс хусткою, з жахом дивилася на те, що залишилося від її життя. Згоріло все: речі, меблі, кухня… Дім, у якому вона прожила понад двадцять п’ять років.
— Оксанко, іди до нас, твій Богдан уже сидить у дворі з моїм чоловіком, — тягнула її за рукав сусідка Марія.
— Сидить… Навіть не думає, що це через нього ми залишилися без даху. Ледве розбудила його, інакше б загинув… — шепотіла Оксана, а сльози котилися по щоках. — Марієчко, тільки зараз я зрозуміла, як я прикипіла до всього, що залишилося там… Усі фотографії, спогади.
— Нічого, Оксанко, все буде. Тобі ще нема п’ятдесяти, ти ж молода, — намагалася втішити її сусідка.
У дворі сиділи Богдан, чоловік Оксани, та Євген, господар будинку. Богдан трохи протверезів після вчорашнього — мабуть, пожежа його вразила.
— Оксан, як же так вийшло? — спитав він. — Чому загорілося?
— Чому?! Тому що ти заснув із цигаркою, вона впала під ліжко! Я ледве тебе розбудила… — скрізь сльози говорила вона. — Скільки разів казала — ось і результат. Залишилися ні з чим.
Богдан сидів, схиливши голову. Він дивився на згарище колишнього дому, який сам колись збудував.
— Прости мене, ради Бога, більше не буду пити. Ось перед усіма обіцяю, — перехрестився він. — Підемо в батьківський дім, там, звісно, не дуже, але підлатаємо. Обецяю, Оксан.
Його батьки пили й давно померли, а хата стояла пусткою. Оксана з Богданом рилися у попелі, але нічого вже не врятували. Богдан дотримав слова — з того дня не пив.
**Лише спогади**
Одного разу Оксана йшла з магазину й зупинилася біля свого згорілого дому. Спогади нахлинули, і вона присіла на лавочку біля воріт. Як же вони прожили тут із Богданом двадцять п’ять років… Згадала, як раділи новому домові, як обирали шпалери, меблі. На Новий рік Богдан приносив ялинку, і всі веселилися, прикрашали її, а першого січня бігли дивитися, що приніс Дід Мороз.
— Скільки сміху й дитячих таємниць бачили ці стіни… — думала Оксана. — Звідси доньки бігли до школи, а потім вилетіли у своє життя.
Від першого шлюбу у неї було двоє доньок-погодок. Вийшла за Грицька рано, ще не розуміючи життя. Але вони виявилися дуже різними — навіть побут не вдалося налагодити. Він був безвідповідальним і гуляв дни й ночі. Оксана чекала, що він опам’ятається, але марно.
— Та де там, — промовила вона вголос. — Мати казала правильно, а я не слухала.
Грицько мав мотоцикл. Одного разу вони їхали до батьків, коли сталося лихо — він загинув, а Оксана довго лежала у лікарні. Їй пощастило вижити — діти не залишились сиротами.
Тоді були важкі 90-ті. Оксану звільнили з роботи, і вона вирішила переїхати з дітьми до села. Поруч жив Богдан — пиячитький син пиячих батьків. Одного разу побачив Оксану з доньками і закохався.
— Виходи за мене, — запропонував він. — Буду любити тебе й дітей, як своїх.
Вона погодилася — не через кохання, а через потребу в даху над головою. Богдан пив, але любив її і дітей.
— Чому мені так не щастить? — думала Оксана на лавочці. — Але доньки виросли хорошими людьми…
**Нове лихо**
Лиха не минуло. Незабаром після пожежі Богдана вразив інсульт, і Оксана залишилася сама. Дні стали сірими — лише приїзд дітей і онуків розвіював тугу.
Перед НовиАле одного зимового вечора, коли вона готувала вечерю, завітав Матвій, і в його очах вона побачила те, що шукала все життя — справжню любов.
