**Поломані троянди: Драма кохання Ольги та Максима**
Ольга Миколаївна вдерлася до квартири доньки на світанку, її кроки гучно лунали в тиші. Побачивши Оксану на кухні, втупившись обличчям у долоні, з тремтячими від сліз плечима, мати завмерла.
— Оксанко, що трапилося? — голос Ольги Миколаївни затремтів від тривоги.
Дівчина молчала, лише судомно схлипувала.
— Донечко, з дитиною щасливо? — питала мати, серце її стиснулося від жаху.
— Ні, мамо, з малечею все гаразд, — ледве чутно прошепотіла Оксана, витираючи мокрі щоки.
— То чого ж ти плачеш, наче на похоронах? — Ольга Миколаївна підійшла ближче, вдивляючись у обличчя доньки.
Оксана, не маючи сили говорити, переривчастим голосом вигукнула:
— Мамо, ось! Дивись! — Вона підносила матері телефон, на екрані якого світилося повідомлення.
Ольга Миколаївна взяла тремтючими руками телефон, пробігла очима текст і завмерла, ніби вдарала блискавка.
Тим часом Максим, що щойно повернувся з далекої робочої поїздки, тихенько поставив важку сумку біля порога їхнього будинку в передмісті Львова. У руках він стискав пишний букет червоних троянд — улюблених квіток Оксани. Він мріяв здивувати дружину, не попередивши про свій приїзд. Серце билося в очікуванні: він уявляв, як увійде, обійме нічого не підозрюючу Оксану, вдихне аромат її волосся і поцілує так, як не цілував уже місяці. Обережно ступаючи, щоб не видати себе, Максим піднявся на ґанок і завмер, почувши голос тещі, що долітав із кухні.
— Я тобі сто разів казала, Оксано, ти гідна кращого! Час рвати ці кайдани, ставити крапку! Годі терпіти, годі мовчати! Час діяти! — голос Ольги Миколаївни був різким, повним упевненості. — Він вичавив із тебе всі соки, а ти його жалієш! Треба йти, доню, такі речі не тягнуть. Повір моєму досвіду, так буде краще для тебе!
Максим відчув, ніби підлога йде з-під ніг. Слова тещі палили, ніби розпечене залізо. Оксана мовчала, не заперечуючи, і ця мовчанка розривала йому серце. Невже вона дійсно вважає його негідним? Невже весь цей час вона страждала поруч із ним? Букет троянд здригнувся в його руках. Він не зайшов, тихо взувся, підхопив сумку і, безшумно зачинивши за собою двері, пішов, залишивши позаду будинок, який вважав своїм.
На душі у Максима було пусто й холодно, наче зимовий вітер пройшов крізь груди. Він не міг повірити, що теща, що завжди здавалася йому близькою, так зневажає його. А Оксана… Якщо вона вже все вирішила, він не дасть їй шансу кинути його першою. Він любив її безумно, але якщо вона нещаслива, то відпустить — заради її щастя.
Максим зупинився у друга, де провести безсонну ніч, проганяючи в голові кожне слово тещі. Вранці, із важким серцем, він написав Оксані повідомлення: «Я покохав іншу. Не чекай мене. Будь щаслива. Прощавай». Натиснувши «відправити», він відчув, ніби щось всередині обірвалося. Сівши у перший потяг, він поїхав до Києва, вирішивши назавжди викреслити минуле зі свого життя.
У Києві Максим змінив номер, видалив всі фото Оксани, щоб спогади не гризли душу. Він влаштувався водієм тролейбуса, зняв маленьку кімнату й занурився у роботу. Повертаючись додому пізно ввечері, він падав на ліжко, щоб забутися сном. Так минали дні, тижні, місяці.
Оксана, отримавши повідомлення серед ночі, не вірила очам. Вона перечитувала його знову і знову, сльози котилися рікою. Вона чекала Максима, рахувала дні до його повернення, а він… зрадив її. Коли вранці Ольга Миколаївна застала доньку в сльозах, вона кинулася до неї, налякана й збентежена.
— Оксано, що з тобою? Щось із дитиною?
— Ні, мамо, — схлипнула дівчина й простягнула телефон.
Ольга Миколаївна прочитала повідомлення вголос:
«Я покохав іншу. Не чекай мене. Будь щаслива. Прощавай».
Вона ахнула, притуливши руку до грудей.
— Мамо, за що він так? — ридала Оксана. — Він знайшов іншу, поки був у відрядженні! А я… я лишилася сама. Як мені жити? А наша дитина? Він так мріяв про малюка, а тепер кинув нас!
— Не смій так говорити, — м’яко, але твердо сказала Ольга Миколаївна, обіймаючи доньку. — У тебе є заради кого жити. Скоро ти станеш мамою. Це твій сенс, твоя радість. Ми впораємося, я допоможу. А він… він не вартий твоїх сліз.
Слова матері трохи заспокоїли Оксану. Вона все ще любила Максима, але сховала свої почуття глибоко в душі, сподіваючись, що одного дня він повернеться. Незабарі вона народила здорового хлопчика, якого назвала Данилком. ВінВона часто дивилася на сина й пошепки говорила: “Данилку Максимовичу, мій маленький, ти голодний?”
