Три дні поспіль Олена мила кожен куточок хати, ніби не пил був ворогом, а час, що розділив її з сином. Вона прокинулась посеред ночі, хоча автобус мав приїхати до села лише після обіду. Та й спати все одно не могла. Андрій повертався додому після пяти років у Польщі. Пять років, коли вона бачила його лише на рідкісних фото та у відеодзвінках, які постійно обривалися через поганий інтернет.
У кухні під чистим рушником підходило тісто для паляниць. Ввечері вона вже підготувала мясо для голубців, загортала їх по одному аж до пізньої ночі. Голубці повільно тушкувались на малому вогні, наповнюючи хату запахом дитинства Андрія. Спекла і пиріг із сиром його улюблений, коли він був малим.
Олена підійшла до дзеркала у спальні. Ретельно причепурилась, повязала нову хустку, куплену спеціально на ярмарку. Провела пальцем по зморшкам біля очей. Пятдесят вісім років залишили свій слід і важка праця в полі, і турбота про господарство, і туга за єдиним сином.
«Чи впізнає він мене?» подумала вона, а потім усміхнулася дурниці цієї думки. Адже вона ж його мати. Але він? Чи змінила його Польща? Чи не забув рідної мови? Чи буде йому соромно за стару хату й за пиляві вулички села?
Сусідки цілий ранок ходили повз браму, ніби з якоюсь справою, але насправді подивитись, як готується Олена. «Оленин син повертається, шепотіли вони. Став великим паном у ляхах.»
Тільки ті, хто виростив дітей і провів їх у далеку дорогу, знають, що кожен день очікування це наче маленька вічність.
Коло обіду вона почала стелити стіл у вітальні, яку відкривали лише на свята. Вишитий скатер, блискучі прибори, гарний сервіз із шафи, що закрита весь рік. Посередині столу, у кришталевій вазі, поставила свіжі квіти з саду.
Закінчивши, вийшла у двір і сіла на лавку під горіхом. Звідси було видно головну дорогу, можна було почути, як автобус зупиниться у центрі села. До приїзду ще було кілька годин, але вона була готова чекати. Серце билося так, як у дівчини перед першим побаченням.
Скільки таких батьків чекало в українських селах? Скільки матерів лічили дні між рідкими візитами дітей, що поїхали заробляти? Жодна жертва не здавалася занадто великою, аби син мав краще життя, але ціна самотності часом була дуже важкою.
Коло четвертої почулася автобусний клаксон у далечині. Вона підвелася, погладила спідницю, поправила волосся. На мить завмерла, ніби набиралася сили від землі під ногами, а потім пішла до брами.
Автобус зупинився у центрі села, піднявши хмару пилу. З нього вийшло кілька людей бабуся з пакетами, двоє підлітків, чоловік середнього віку. А потім останнім високий молодий чоловік у синьому костюмі, з валізою в руці й букетом квітів у другій.
Олена завмерла. Це був він, але водночас ніби не він. Вищий, ніж вона памятала, стрункіший, з коротко підстриженим волоссям і виглядом, що робив його чужаком у краєвиді села. На мить її охопила непевність.
Але потім молодий чоловік у костюмі підняв очі. Вони спалахнули, усмішка змінила його обличчя. Він кинув валізу й побіг до неї.
«Мамо!» гукнув він іздалеку.
І раптом костюм не мав значення. Перед нею був той самий хлопчик, що біг із школи, підліток, що допомагав у городі, та юнак, який обіцяв повернутися, хоч би як далеко поїхав. У його очах вона побачила ту саму теплоту, ту саму любов.
Коли він опинився перед нею, на мить зупинився, ніби хотів роздивитися її, переконатися, що це справді вона. А потім обійняв так міцно, що вона ледь змогла зітхнути.
«Мамо» прошепотів він, сховавши обличчя в її плече.
Олена відчула, як сльози котилися по щоках. Вона не могла вимовити слова, лише тримала його, як колись, коли він був малим і вона боялася загубити його в натовпі. Він пахнув інакше дорогим одеколоном і чужиною, але це був її хлопчина.
«Ходімо додому, промовила вона нарешті, витираючи сльози. Я чекала на тебе.»
Андрій подарував їй букет білі троянди. Підняв валізу й простягнув руку. Разом вони пішли вузькою вуличкою до хати, де вікна були настільж відчинені, а стіл накритий на повернення сина.
Ідучи повільно пилявою дорогою, Олена відчувала, як роки самотності тануть, немов сніг під весняним сонцем. Не мало значення, скільки він залишиться. Неважливо, чи знову поїде. Зараз він був тут, поруч, і в цю мить світ був досконалим.
