Три дні Ярина витирала кожен куточок хати, ніби не пил був ворогом, а час, що відділив її від сина. Прокинулась посеред ночі, хоча автобус мав приїхати в село лише після обіду. Та й не могла вона спати. Андрійко повертався додому після пяти років у Польщі. Пять років, коли бачила його лише на рідких фотографіях та у відеодзвінках, що переривалися через кепський інтернет.
У кухні під чистою серветкою піднімалося тісто на паски. Звечора вона приготувала мясо для голубців, загортала їх по одному аж до пізньої ночі. Голубчики тушкувались на малому вогні годинами, наповнюючи хату запахами дитинства Андрійка. Спекла й сирники улюблену страву сина змалечку.
Ярина підійшла до дзеркала в спальні. Ретельно зачесалася, повязала нову хустку, куплену спеціально на ярмарку. Розглядала зморшки біля очей. Пятдесят вісім років залишили сліди як і робота в полі, і клопіт про господарство, і туга за єдиним сином.
«Чи впізнає він мене?» подумала вона, а потім усміхнулася цій дурниці. Адже вона ж його мати. Але він? Чи змінила його Польща? Чи не забув рідної мови? Чи не буде соромитися старої хати, запилених вуличок села?
Сусіди цілий ранок проходили повз воріт, удаючи, ніби йдуть по справі, але насправді подивитись на приготування. «Яринин син повертається», шепотіли вони. «Став великим паном у ляха».
Лише ті, хто виховував дітей і провожав їх у далекі краї, знають, що кожен день очікування наче маленька вічність.
Ближче до обіду Ярина почала накривати стіл у вітальні тій самій, що використовували лише на свята. Вишита скатертина, блискучі прибори, гарний сервіз з шафи, яка роками стояла закрита. Посередині столу у кришталевій вазі свіжі квіти з саду.
Закінчивши, вийшла у двір і сіла на лавку під горіхом. Звідси було видно головну дорогу, можна було почути автобус, коли він зупиниться біля центру села. До приїзду ще було часу, але вона була готова чекати. Серце билося, як у дівчини перед першим побаченням.
Скільки таких батьків, як вона, чекають у селах України? Скільки матерів лічать дні між візитами дітей, що поїхали за кордон? Жодна жертва не здавалася завеликою, аби син мав краще життя, але ціна самотності часом була важкою.
О четвертій почулася автобусний клаксон. Вона підвелася, поправила сукню, загладила волосся. На мить завмерла, ніби набираючи сили з землі під ногами, і пішла до воріт.
Автобус зупинився біля центру села, піднявши хмару пилу. З нього вийшли кілька людей: бабуся з торбами, двоє підлітків, чоловік середніх років. А потім високий хлопець у синьому костюмі, з валізою в одній руці й букетом квітів у другій.
Ярина завмерла. Це був він, та водночас немов і не він. Вищий, ніж вона памятала, стрункіший, з коротко постриженим волоссям і виглядом, що робив його чужаком у краєвиді села. На мить її охопила непевність.
Але коли хлопець у костюмі підвів голову, очі його засяяли, а усмішка змінила все обличчя. Він кинув валізу й побіг до неї.
«Мамо!» гукнув він здалеку.
І раптом костюм не мав значення. Це був її хлопчик, що біг із школи, підліток, який допомагав у городі, юнак, що обіцяв повернутися, як би далеко не закинула доля. У його очах Ярина побачила ту саму тепло, ту саму любов.
Коли він опинився перед нею, на мить зупинився ніби хотів роздивитися, переконатися, що це вона. А потім обійняв так міцно, що аж перехопило подих.
«Мамо» прошепотів він, ховаючи обличчя в її плече.
Ярина відчула, як сльози котяться по щоках. Не могла вимовити слова, лише тримала його, як колись маленького, коли боялася загубити в натовпі. Він пахнув інакше дорогим одеколоном і чужиною, але це був її син.
«Ходімо додому, промовила вона нарешті, витираючи сльози. Я чекала».
Андрійко подарував їй букет білі троянди. Підняв валізу, простягнув руку. І вони пішли вузькою вуличкою до хати, де на них чекали відчинені вікна й накритий стіл.
Крокуючи повільно запиленою дорогою, Ярина відчувала, як роки самотності тануть, мов сніг під весняним сонцем. Не мав значення, наскільки він залишиться. Неважливо, чи знову поїде. Зараз він був тут, поруч, і в цю мить світ був досконалим.
