Три дні без дзвінка
Марічка Іванівна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалася до гудка й поклала назад. Апарат працював, отже, не в ньому справа. Вона глянула на годинник — пів на одинадцяту. Зазвичай Тарас дзвонив о дев’ятій, щойно приходив на роботу, але сьогодні вже третій день мовчав.
— Мабуть, захворів? — пробурчала вона, витираючи пил з полички. — Чи може, у відрядження вислали несподівано?
Проте син завжди попереджав про поїздки завчасно, так було їхньою домовленістю. Марічка Іванівна налила собі чаю, але він здавався гірким, хоча цукру сипала як завжди. Сіла біля вікна, дивилася на двір. Сусідка Одарка Семенівна розвішувала білизну, весело насвистуючи якусь пісеньку. У неї ж діти щодня дзвонять, онуки на вихідних приїжджають. А Тарас…
Телефон задзвонив раптово, пронизливо. Марічка Іванівна кинулася до нього, ледве не перекинувши стільця.
— Алло! Тарасе?
— Вибачте, помилилися номером, — почувся незнайомий жіночий голос.
— Ой, пробачте…
Вона повільно поклала слухавку. Серце билося десь у горлі. Оце так, злякалася через якийсь дзвінок! Марічка Іванівна повернулася до вікна, але вже не могла зосередитися на тому, що діється надворі. Думки плуталися, одна страшніша за другу.
Тарас працював водієм у транспортній фірмі, їздив по області, іноді й далі. Раптом аварія? У новинах постійно розповідають про пригоди на дорогах. Марічка Іванівна схопилася, почала ходити по кімнаті з кута в кут. Руки тремтіли, коли вона знову взяла слухавку й набрала номер сина.
— Абонент тимчасово недоступний, — відповів автоматичний голос.
— Господи, що ж трапилося? — прошепотіла вона.
Згадала, як тиждень тому вони посварилися. Дурниця, дріб’язок. Тарас прийшов у гості, вона почала розпитувати про його особисте життя, коли вже одружуватиметься, чому все відкладає. Син насупився, сказав, що ще не час, треба на ноги міцніше стати. А вона наполягала, що в тридцять п’ять років давно пора родину завести.
— Мам, відчепись, будь ласка, — сказав тоді Тарас втомлено. — У мене й без того клопотів повно.
— Які ще клопоти? На роботі все гаразд, квартира є, машина… Чого тобі не вистачає?
— Розуміння не вистачає, — буркнув він і пішов раніше звичайного.
Марічка Іванівна тоді образилася, увечір сиділа надута. А тепер шкодувала за кожне слово. Може, Тарас тепер ображається й навмисне не дзвонить? Хоча ні, син не злопам’ятний, це вона знала напевно.
До обіду тривога стала нестерпною. Марічка Іванівна зібралася й пішла до Одарки Семенівни, яка жила у сусідньому під’їзді. Сусідка зустріла її зі здивуванням.
— Марічко! Що таке? Вид у тебе якийсь…
— Даро, можна до тебе? Зовсім знесилилася.
— Звісно, заходь. Чаю будеш?
Вони сіли на кухні. Марічка Іванівна розповіла про свої переживання, а Одарка Семенівна слухала, періодично похитуючи головою.
— Слухай, а ти до нього додому не ходила? — спитала вона зрештою.
— Як піду? У мене ж ключів нема. Та й якось не прийнято без запрошення…
— Та й що? Ти ж мати! Сходи, постукай у двері. Може, вдома сидить, захворів, температура, ось і не дзвонить.
— А якщо його вдома нема?
— Тоді до сусідів постукаєш, запитаєш. Люди розуміючі, материнське серце вони знають.
Марічка Іванівна задумалася. Ідея здавалася розумною, хоч і страшною одночасно. А раптом Тарас не сам? Якщо у нього хтось є, просто він не розповідає? Тоді вона потрапить у ніякове становище.
— Даро, може, краще почекати? Раптом завтра подзвонить?
— Марічко, ти ж сама кажеш — третій день мовчить. Це на нього не схоже. Краще переконатися, що все гаразд, ніж сидіти й накручувати себе.
Ввечері Марічка Іванівна так і не наважилася піти до сина. Лягла спати, але сон не йшов. Вертілася до ранку, прислухаючись до кожного шелесту. Раптом телефон задзвонить? Але апарат мовчав.
Вранці четвертого дня вона вже не могла терпіти. Зібралася й пішла за адресою, яку знала напам’ять. Тарас жив у новому районі, у дев’ятиповерхівці. Марічка Іванівна піднялася на п’ятий поверх, постояла перед знайомими дверима, збираючись із духом.
Натиснула на дзвінок. Тиша. Зачекала й натиснула ще раз. За дверима щось зашуршало, почулися кроки.
— Хто там? — почувся голос сина, хрипкий, втомлений.
— Тарасе, це я, мама.
Довга пауза. Потім клацнули замки, двері відчинилися. Тарас стояв у домашніх капцях і м’ятій футболці, неголений, із зморщеним обличчям.
— Мам? Що трапилося?
— Сину! — Марічка Іванівна зробила крок до нього, хотіла обняти, але він відступив.
— Заходь, — буркнув він і пройшов у кімнату.
Квартира була у безКвартира була у безладі, на столі стояли брудні миски, порожні пляшки з-під пива, а в повітрі повільно розчинявся важкий сум, який, нарешті, почав відступати під теплом материнської любові.
