Три дні без дзвінка
Ольга Миколаївна вчетверте за ранок підійшла до телефону, підняла слухавку, прислухалася до гудка й поклала назад. Апарат був справний — отже, справа не в ньому. Вона глянула на годинник — пів на одинадцяту. Зазвичай Андрій дзвонив о дев’ятій, щойно приходив на роботу, але сьогодні мовчав уже третій день.
“Може, захворів?” — пробурмотіла вона, витираючи пил зі столика. “Чи може, у відрядження поїхав?”
Та син завжди попереджав про поїздки заздалегідь, це була їхня негласна домовленість. Ольга Миколаївна налила собі чаю, але він здавався гірким, хоча цукру додала, як завжди. Сіла біля вікна, дивилася на двір. Сусідка Марія Іванівна розвішувала білизну, весело приспівуючи. У неї й діти дзвонять щодня, і онуки на вихідних приїжджають. А Андрій…
Телефон задзвонив різко, пронизливо. Ольга Миколаївна кинулася до нього, мало не збивши стілець.
“Алло! Андрію?”
“Вибачте, ви потрапили не туди”, — почувся незнайомий жіночий голос.
“Ой, пробачте…”
Вона повільно поклала слухавку. Серце билося десь у горлі. От так, розхвилювалася через якийсь дзвінок. Вона знову підійшла до вікна, але вже не могла зосередитися на тому, що відбувалося на подвір’ї. Думки плуталися, одна страшніша за другу.
Андрій працював водієм у транспортній фірмі, їздив по області, іноді й далі. А раптом аварія? В новинах постійно йдуть повідомлення про ДТП. Ольга Миколаївна схопилася, почала ходити по кімнаті з кутку в кут. Руки тремтіли, коли вона знову підняла слухавку й набрала номер сина.
“Абонент тимчасово недоступний”, — відповів автоматичний голос.
“Господи, що ж сталося?” — прошепотіла вона.
Згадала, як тиждень тому вони посварилися. Дурниця, через дрібничку. Андрій зайшов у гості, а вона почала розпитувати про його особисте життя, коли ж він нарешті одружиться, чому тягне. Син нахмурився, сказав, що ще не час, треба на ноги стати. А вона наполягала, що в тридцять п’ять років давно пора заводити родину.
“Мамо, годі, будь ласка”, — тоді зневажливо відповів Андрій. “У мене і без того клопоту повно”.
“Які ще клопоти? На роботі все добре, квартира є, машина… Чого тобі не вистачає?”
“Розуміння не вистачає”, — буркнув він і пішов раніше, ніж зазвичай.
Ольга Миколаївна тоді образилася, увечір ходила надута. А тепер шкодувала за кожне слово. Може, Андрій тепер ображається й спеціально не дзвонить? Хоч ні, син не злопам’ятний, це вона знала напевно.
До обіду тривога стала нестерпною. Ольга Миколаївна вдяглася й пішла до Марії Іванівни, яка жила у сусідньому під’їзді. Сусідка зустріла її з подивом.
“Олю! Що сталося? Вигляд у тебе якийсь…”
“Маріє, можна до тебе? Вже зовсім занепокоїлася”.
“Звісно, заходь. Чай будеш?”
Вони сіли на кухні. Ольга Миколаївна розповіла про свої переживання, а Марія Іванівна слухала, періодично похитуючи головою.
“Слухай, а ти до нього додому не ходила?” — спитала вона нарешті.
“Як піду? У мене ж ключів нема. Та й якось не прийнято без запрошення…”
“Та що там? Ти ж мати! Сходи, постукай у двері. Може, вдома сидить, захворів, температура, ось і не телефонує”.
“А якщо його немає вдома?”
“Тоді до сусідів постукайся, спитай. Люди розумні, материнське серце вони знають”.
Ольга Миколаївна задумалася. Ідея здавалася розумною, хоча й страшною. А раптом Андрій не сам? Раптом у нього хтось є, просто не каже? Тоді вона опиниться в незручному становищі.
“Маріє, може, краще почекати? Раптом завтра подзвонить?”
“Олю, ти ж сама кажеш — третій день мовчить. Це на нього не схоже. Краще переконатися, що все гаразд, аніж сидіти й накручувати себе”.
Ввечері Ольга Миколаївна так і не наважилася піти до сина. Лягла спати, але сон не йшов. Крутилася до ранку, прислухаючись до кожного звуку. А раптом телефон задзвонить? Але апарат мовчав.
Вранці четвертого дня вона більше не могла терпіти. Зібралася й пішла за адресою, яку знала напам’ять. Андрій жив у новому районі, у дев’ятиповерхівці. Ольга Миколаївна піднялася на п’ятий поверх, постояла перед знайомими дверима, набираючись духу.
Натиснула на дзвінок. Тиша. Почекала й натиснула знову. За дверима зашурхало, почулися кроки.
“Хто там?” — почувся голос сина, хрипкий, стомлений.
“Андрію, це я, мама”.
Довга пауза. Потім клацнули замки, двері відчинилися. Андрій стояв у домашніх капцях і м’ятої футболці, неголений, із зморщеним обличчям.
“Мамо? Що трапилося?”
“Андрійку!” — Ольга Миколаївна крокнула до нього, хотіла обійняти, але він відступив.
“Заходь”, — буркнув він і пройшов у кімнату.
КвартираКвартира була в безладі — на столі грязна посуда, кілька пляшок від пива, наполовину заповнена попільничка, а на дивані лежали зім’яті простирадла, немов хтось довго ворочався в неспокійному сні.
