Три дні без дзвінка
Марія Іванівна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалась до гудків і поклала назад. Апарат працював нормально, отже, справа не в ньому. Вона глянула на годинник — пів на одинадцяту. Зазвичай Тарас дзвонив о дев’ятій, щойно приходив на роботу, але сьогодні мовчав уже третій день поспіль.
— Може, захворів? — пробурмотіла вона, витираючи пил з телефонного столика. — Чи може, у відрядження відправили?
Але син завжди попереджав про поїздки заздалегідь, так вони домовилися. Марія Іванівна налила собі чаю, але він здавався гірким, хоча цукру поклала як завжди. Сіла біля вікна, почала дивитися на подвір’я. Сусідка Оксана Петрівна розвешувала білизну, весело насвистуючи якусь пісеньку. У неї діти дзвонять щодня, онуки на вихідних приїжджають. А Тарас…
Телефон задзвонив різко, пронизливо. Марія Іванівна кинулась до нього, ледь не перекинувши стілець.
— Ало! Тарасе?
— Вибачте, ви потрапили не туди, — почувся незнайомий жіночий голос.
— Ой, перепрошую…
Вона повільно поклала слухавку. Серце калатало десь у горлі. Оце так, злякалася через якийсь дзвінок. Марія Іванівна повернулася до вікна, але вже не могла зосередитися на тому, що відбувалося у дворі. Думки плуталися, одна страшніша за іншу.
Тарас працював водієм у транспортній компанії, їздив по області, часом і далі. А раптом аварія? У новинах постійно розповідають про пригоди на дорогах. Марія Іванівна схопилася, почала ходити по кімнаті з кута в кут. Руки тремтіли, коли вона знову взяла слухавку і набрала номер сина.
— Абонент тимчасово недоступний, — відповів автоматичний голос.
— Господи, що ж трапилося? — прошепотіла вона.
Згадала, як тиждень тому вони посварилися. Дурниця, через дрібницю. Тарас прийшов у гості, а вона почала розпитувати про його особисте життя, коли ж він нарешті одружиться, чому все відкладає. Син нахмурився, сказав, що ще не час, треба міцніше стати на ноги. А вона не відступала, наполягала, що у тридцять п’ять років уже давно пора родину створити.
— Мам, відчепись, будь ласка, — тоді втомлено сказав Тарас. — У мене й так клопотів повно.
— Яких ще клопотів? На роботі все гаразд, квартира є, авто… Чого тобі не вистачає?
— Розуміння не вистачає, — буркнув він і пішов раніше, ніж зазвичай.
Марія Іванівна тоді образилася, увесь вечір сварилася сама з собою. А тепер шкодувала за кожне слово. Може, Тарас тепер ображається і спеціально не дзвонить? Хоч ні, син не злопам’ятний, це вона знала напевно.
До обіду тривога стала нестерпною. Марія Іванівна зробилася і поїхала до Оксани Петрівни, яка мешкала у сусідньому під’їзді. Сусідка зустріла її здивовано.
— Марія! Що трапилося? Вид у тебе якийсь…
— Оксан, можна до тебе? Зовсім замучилася.
— Звісно, заходь. Чаю будеш?
Вони сіли на кухні. Марія Іванівна розповіла про свої переживання, а Оксана Петрівна слухала, час від часу похитуючи головою.
— Слухай, а ти до нього додому не їздила? — спитала вона згодом.
— Як поїду? У мене ж ключів нема. Та й якось не прийнято без запрошення…
— Та ну? Ти ж мати! Поїдь, постукай у двері. Може, він удома сидить, захворів, температура, ось і не дзвонить.
— А якщо його нема вдома?
— Тоді до сусідів постукаєш, запитаєш. Люди розуміють, материнське серце вони знають.
Марія Іванівна задумалася. Ідея здавалася розумною, хоч і страшною одночасно. А якщо Тарас не сам? Раптом у нього хтось є, просто він не розповідає? Тоді вона потрапить у незручне положення.
— Оксано, а може, краще почекати? Раптом завтра подзвонить?
— Маріє, ти ж сама кажеш — третій день мовчить. Це не на нього схоже. Краще переконатися, що все гаразд, ніж сидіти і накручувати себе.
Ввечері Марія Іванівна так і не наважилася поїхати до сина. Лягла спати, але сон не йшов. Крутилася до ранку, прислухаючись до кожного звуку. Раптом телефон задзвонить? Але аппарат мовчав.
Вранці четвертого дня вона більше не могла терпіти. Зібралася і поїхала за адресою, яку знала напам’ять. Тарас жив у новому районі, у дев’ятиповерхівці. Марія Іванівна піднялася на п’ятий поверх, постояла перед знайомими дверима, збираючись із духом.
Натиснула на дзвінок. Тиша. Зачекала і натиснула ще раз. За дверима щось зашуршало, почулися кроки.
— Хто там? — почувся голос сина, хрипкий, втомлений.
— Тарасе, це я, мама.
Довга пауза. Потім клацнули замки, двері відчинилися. Тарас стояв у домашніх капцях і м’ято— Мамо, — прошепотів він, дивлячись їй у вічі, — дякую, що прийшла.