3:10 ночі. Тільки-но заховала очі після безсонної ночі, як мій старий мобільний несподівано завібрував на тумбочці. Від несподіванки аж серце вистрибнуло з грудей. Хто може мені дзвонити опівночі?
Дивлюсь на екран викликає син. Серце похололо від тривоги.
Алло Орестику, що трапилося? голос тремтів, коли брала слухавку. Чому ти так пізно телефонуєш?
Мамо, вибач, що розбудив. Я з роботи додому їхав, голос у нього розгублений, а тут Не знаю, що робити
Що сталося, сину? Говори, бо до нервів мене доведеш!
Та Вона, собака Лежить просто на дорозі, дихає дуже важко. Що мені робити, мамо? Ти ж тварин краще розумієш.
Затяглася тиша. Мовчимо.
То ти людину збив? ледве вимовила я, в голові все помішалося.
Ні, мамо! Не людину. І не я її збив хтось інший. Та й це, не людина То пес.
Пес? Який?
Схоже, вівчарка Сама, видно, вже давно без господаря. Що мені робити? У Львові ж немає цілодобових ветклінік. Я зовсім розгубився
Дивиться він на ту собаку: боки ледве піднімаються. В очах у неї стільки суму ніби й справді попрощатися хоче Головне, що дихає. Не все так трагічно, думаю сама, та й Орест щільніше притискає телефон.
***
Три дні тому.
Мам, тобі нема чим зайнятися? Ти знову цих котів нагодувала? Орест забіг хвилин на пять, провідати мене, і застав за улюбленою справою я борщик на плиті залишила й вийшла під підїзд, бо там якраз мої бездомні муркотики чекали…
Раніше ніколи такою не була. Але з виходом на пенсію в мені прокинулась любов не тільки до вишиванок, а й до котів, собак, навіть до горобців. Сусіди інколи, бачачи мене на подвірї з кормом, посміхаються скоса. Дехто навіть пальцем біля скроні покрутив.
Привіт, сину, я помахала рукою, Ви б попереджали, то я б вареники зліпила.
Так усе смачне вже твої коти зїли, буркнув Орест.
Не розумів він, навіщо я витрачаю свою скромну пенсію в півтори тисячі гривень на тварин. За рік у хаті зявилось аж чотири коти. Нащо ці проблеми?
Але я не зупинялась коти, собаки, навіть голуби, кожному діставалося ласощів і уваги. За це у дворі мене прозвали «пані Матір Тереза». На те не ображалась. Я завжди казала синові:
Сину, хай думають що хочуть. Добра в світі мало, треба додавати його хоч трішечки.
Мамо, ну невже чотирьох котів мало?
Не в кількості справа, Орестику! Я б усіх забрала, та квартира мала, а пенсія не олігархічна. Я просто хочу, щоб хоч декому було тепло й затишно. Можливо, хтось побачить і теж комусь допоможе.
Приклад, кажеш?
Так! Ми у відповідальні за тих, кого приручили. А ще ми люди, і добрі вчинки мають ставати звичкою. Якщо не ми, то хто?
Орест головою кивав, але серцем не сприймав… Він ще якось міг би зрозуміти допомогу людям, але ж це тварини.
Він не проти котів, собак, але вважав, що я перегинаю палицю.
***
І ось що сталося через три дні після тієї нашої розмови.
Орест повертався з роботи пізно, десь за першу ночі, бо начальство несподівано нагромадило роботу. Може, й добре нічний Львів гарний, відверто кажучи.
Їхав він обережно, але давив на газ, насолоджуючись ніччю. Та несподівано гальма! На дорозі лежить велика собака.
Декілька хвилин сидів Орест непорушно, стиснувши кермо. Коли руки перестали труситись, вийшов з машини. Поглянув собаку збили, напевно якийсь зайда на авто або пяниця.
Важливо було тепер одне врятувати життя. Але що робити, коли ніколи особливо з песиками не мав справи? Тому й подзвонив мамі…
***
Алло Орестику, що з тобою? Чого дзвониш так пізно?
Мамо, з роботи їхав… собака тут лежить, побита. Що мені з нею робити? Немає цілодобових ветклінік…
Ні Знайомих ветеринарів теж немає, а до Києва чи Тернополя далеко. Вези до мене.
Та як же так, мамо? У тебе ж купа котів! Не буде ще гірше?
Сину, коти не вовки. Усі, хто під одним дахом, колись звикають. Давай її до мене швидко, а я все підготую. Не гаючи часу!
***
Орест через пів години уже на четвертий поверх тягнув на руках пса. Всю машину забруднив, сам теж, але це вже було байдуже.
Клади її ось сюди, я застелила диван стертими простирадлами.
Я ж не ветеринар, але за стільки років стільки всього бачила у клініках, щось і навчилася. Орест в той час гуглив у смартфоні, шукав поради.
Обережно перевязали собаці лапу, спинили кровотечу, полегшало їй трохи.
Не повірите навіть коти долучились. Спочатку насторожились, а потім лягли поряд на диван, муркотіли тихесенько, ніби медитували. І пес під це муркотіння заснув не від болю, а від спокою…
Мамо, а як думаєш, видужає? питає Орест.
Я впевнена. Не надто важкі травми. І знаєш, якщо цей пес відгукнув у тобі співчуття, значить, зустрівся не дарма.
Мамо, я не міг її лишити на дорозі Якось це вже по-людськи.
Ось і добре. Три дні тому не розумів, навіщо я котів годую, а тепер сам біля побитого пса сидиш і тримаєш за лапу. І щось мені підказує назад на вулицю ти її більше не пустиш.
Напевно, ні… шепотів Орест. Йому й самому було дивно, але на душі ставало тепло.
***
Вранці Орест першим же автобусом рушив у ветклініку. Тільки-но клініка відкрилась, а там вже черга але всі, побачивши хлопця з собакою, самі дали дорогу, розступилися мовчки.
От якось в ту хвилину він і зрозумів немає ганьби у доброті, що тваринам і людям місце поряд.
Стецю (так назвав песика) поставили на ноги. Орест щовихідних приїжджає до мене у гості, і ми разом гуляємо. Ні, не разом нас вже пятеро: ще й коти підбігають. Самі хочуть.
Сусіди дивляться, крутячи пальцем біля скроні. Та Орест на це вже не зважає. Дякую Стецю за цю зустріч. Дякую собі, що колись не побоялася виглядати дивно перед людьми.
А ще дякую тим, хто біля ветклініки поступився місцем. Бо саме такі моменти роблять світ добрішим.
Що б не казали далі, я і далі робитиму добро коту, псу чи людині. Так і треба жити.
Пишу цей запис у щоденнику і думаю: все-таки наш Львів, цей світ справді стає трохи добрішим, варто лише зробити крок назустріч.
