За шість років шлюбу я народила трьох дітей. Старшому, Тарасу, п’ять, доньці Олені — три, а найменшому — Іванкові — лише півроку. Мене звуть Марічка, мені тридцять шість. Я завжди мріяла про міцну родину, і ось, здавалося б, усе є — а останнім часом я відчуваю, ніби втрачаю себе саму.
З Олександром ми зустрілися, коли мені було майже тридцять. Навколо подруги вже давно носили обручки, виховували дітей, обговорювали школи та кредити, а я все не могла знайти свою долю. Робота — дім, дім — робота. Так і минули роки.
А потім з’явився він — високий, впевнений у собі, колишній спортсмен, тепер — керівник відділу. Я й гадки не мала, що можу йому сподобатися. Але він показував увагу, запрошував на зустрічі, цікавився моїми інтересами. А коли запросив познайомитися з матір’ю — я зрозуміла: це серйозно.
Його мати — найдобріша жінка. Вона з першого погляду мене прийняла, звала «зіркочкою» і підштовхнула Олександра до пропозиції. Ми одружилися, і я була щаслива. Через дев’ять місяців народився Тарас, і я пішла у декрет. Потім — Оленка, а за нею і Іванко. З тих пір я не поверталася на роботу. Все моє життя — діти та дім.
Тарас ходить на танці та малювання, Оленка вчиться зі мною вдома. Я вважаю себе гарною матір’ю. Але є одне «але» — я сильно поправилася. Дуже. Зараз вага — майже вісімдесят кілограмів, а колись було п’ятдесят. Раніше я встигала двічі на тиждень ходити до спортзалу. Зараз у мене троє дітей, і знайти хвилину для себе — неможливо.
Пару разів пробувала робити зарядку вдома — не встигнеш почати, як один просить пити, другий — на горщик, третій — на ручки. Бувають дні, коли мені важко навіть підвестися з ліжка, не кажучи вже про тренування.
Олександр спочатку жартував: називав мене «булочкою», «ведмедиком». Здавалося, йому це навіть подобалося. А потім — перестав. Почав мовчки дивитися на мене, зітхати. А згодом — почалися докори.
Минулого тижня ми сіли обідати. Я поклала собі три невеликі котлети — була голодна, зранку нічого не їла. Раптом він вихопив дві котлети з моєї тарілки, шпурнув їх назад у сковорідку і холодно промовив:
— Тобі треба схуднути. Ти себе бачила?
Я оніміла. А він додав:
— Якщо я покохую іншу, винувата будеш ти. Адже мені потрібна жінка, з якою хочеться бути. А ти… ну, ти сама подивись.
Ці слова ніби вдарили мене по обличчю. Я опустила очі, стиснула губи. В голові крутилося: «Але ж він правий… Мабуть, я й справді запустила себе. Я вже не гарна. Я втомлена. Я більше не цікава…»
А я ж теж хочу — у салон, на манікюр, на масаж, навіть у кафе. Але в нас немає ні часу, ні грошей. Все йде на дітей, гуртки, оренду, сплату боргів, одяг для чоловіка — адже він керівник, має виглядати презентабельно. Допомагаємо й його матері — пенсія в неї маленька. А на себе — нічого не лишається.
Іноді стою у примірочній, міряю щось і плачу. Бо все мені мало, все сидить погано. Я відчуваю себе негарною та непотрібною.
Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає свого доходу — я не працюю. Ніби в пастці: ні часу вийти на роботу, ні сил вирватися з цього кола.
Я боюся, що він піде. Бачу, як він дивиться на інших жінок — струнких, доглянутих, легких. Я намагаюся. Чесно. Але в мене немає можливості бути «ідеальною». Я лише варю, прасую, годуАле одного ранку я прокинулась, подивилася у дзеркало і зрозуміла, що вже не хочу більше чекати на чиюсь згоду, щоб любити себе такою, яка я є.
