Три листи без зворотної адреси
Було тихо, ані вітерець не віяв, ані листя не шелестіло, ані птахи не співали – наче сама природа завмерла у вічному спокої. Люди також мовчали, стоячи навколо відкритої труни та зіяючої поруч могили. Олеся тримала батька під руку. Він стояв, згорбившись, розгублено дивлячись на маму.
Трохи осторонь стояли їхні друзі – Марія та її чоловік Василь. Олеся знала їх із дитинства, звала просто за іменами. Марія час від часу підносила хустку до очей, а Василь дивився крізь труну кудись у далечінь. Навпроти Олесі з батьком стояли троє колег з маминої роботи – із почервонілими носами та опухлими від сліз очима. Ще якісь люди, яких Олеся ніколи не бачила. Але якщо прийшли, значить, знали маму.
Ніхто вже не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе вже було сказано у морзі, там же і відспівали. Тепер усі просто чекали кінця церемонії.
Олеся знайшла поглядом двох могильників. Один, мабуть, старший, ніби чекав лише її сигналу і спитав очима: «Час?» Вона ледве помітно кивнула. Пора. Вони підняли кришку, що стояла біля дерева, і підійшли до труни.
— Усі попрощалися? Закриваємо, — сказав старший.
Але раптом почувся тихий, але владний чоловічий голос:
— Почекайте!
Усі разом обернулися. Високий чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до труни. Робітники завмерли, тримаючи кришку. Незнайомець поклав дві білі троянди й накрив долонею мамині руки, ніби хотів їх зігріти. Так він простояв кілька хвилин, а всі інші спостерігали, згадуючи, хто це. Один із робітників покашляв, натякаючи. Незнайомець відвів руку й відійшов. Робітники закрили труну, закріпили кришку й опустили її в могилу. Олеся перша кинула жменю землі.
Поки робітники закопували могилу, Олеся шукала очима чоловіка в капелюсі, але він зник. Коли на свіжому насипу встановили хрест із табличкою, люди почали розходитися. Олеся з батьком ще трохи постояли самі.
— Тату, підемо, — промовила вона, і батько послужно дав себе повести.
Дорогою Олеся думала, хто ж це міг бути. Прийшов непомітно й так само зник. Незнайомець стояв, схопивши голову, обличчя приховували поля капелюха. Вона розгледіла лише виголений підборідок й окуляри – хоча в останньому не була впевнена.
Поминальний обід влаштували в кафе неподалік від дому. Олесі їжа не йшла в горло. Вона страшенно втомилася й мріяла лише про те, щоб усе скінчилося. Нарешті гості почали розходитися. Вони з батьком пішли останніми. Олеся, як і раніше, тримала батька під руку, а в іншій стискала рамку з маминим портретом – такою ж, як на могилі.
— Як ти? — запитала вона.
Батько лише кивнув.
— Тату, а хто той чоловік, що підійшов до мами на кладовищі?
— Звідки мені знати.
У його голосі пролунала дратівливість. Мовчки вони добралися додому. У квартирі пахло ліками та хворобою, хоч Олеся й відчинила всі вікна.
Батько відразу ліг на диван і заплющив очі. Олеся накрила його ковдрою й сіла поруч.
Глянула на двері у кімнату, де лежала мама. «Відмучилася», — повторила про себе Олеся слова майже всіх, хто прийшов на похорон. Відмучилися всі. Мама – від важкої хвороби. Олеся – від постійного напруження та очікування кінця. Батько – від безсилля допомогти.
Сльози набігли на очі. Вона пішла на кухню, схилила голову на складенийруки і тихо заплакала, а потім зітхнула глибоко, усвідомивши, що найважчі таємниці іноді краще лишатися у минулому, бо справжнє родинне тепло — не в крові, а в любові, яку ми даруємо один одному.
