Три нитки. Три долі
Що вона сказала? Оксано, щось не розчула, ще раз скажи, Ганна Михайлівна нахиляється трохи вперед і вбік, ближче до подруги, Оксани Павлівни.
Та детально пояснює, про що щойно розмовляли мама й дівчинка років семи, котра пробігла повз них.
У школі в них якийсь бешкетник, а вона йому висловила своє
Оксана говорить гучно, на всю вулицю. Ганна уважно її слухає, не перебиває, поглядає у слід тій дівчинці й киває їй на прощання.
Гарна, охайна дівчинка. Тільки якась дуже мудра не по роках, підсумовує вона.
Чому так думаєш? дивується Ганна Михайлівна, підхоплює подругу під лікоть і веде вперед, бо світлофор вже давно зеленіє, а машини стоять одна за одною, чекаючі, поки дві літні жінки перейдуть дорогу.
Що? Я не почула, Ганю, що? перепитує Оксана, озирається, стискає сумку й прудко-швидко дріботить вперед, до тротуару.
Я питаю, чому ж вона мудра? знову гучно повторює Ганна.
А Та тому що.
Ганна Михайлівна не завжди любить пояснювати свої висновки чи то з ліні, чи з думки, що й так усе ясно.
Дівчинка взялася виховувати бешкетника? Зауваження робить, виховує його? Ой, дітки Так не вирішаться ці питання Так воно не піде!
Ганна похитує головою у такт своїм думкам, а Оксана зітхає. Деколи подруга просто нестерпна у своїй загадковій недомовленості. Але й без Ганнусі цей світ, надто мінливий, яскравий і галасливий, був би невимовно складнішим.
Ганна Михайлівна й Оксана Павлівна сусідки. І квартири у них незвичайні: у кожної окремий вихід просто на вулицю, без сходів і ліфтів. Жінки живуть у флігелі старої київської садиби, що колись належала польському поміщику, а згодом була подарована видатному діячеві мистецтва, який з дружиною відкрив у головному будинку гімназію, а прибудови віддав під творчі майстерні. Далі доля шматувала і м’яла неквапливе життя садиби. І от одноповерхова будівля у вигляді півкола, колишня, смішно сказати, стайня, стала житловою. Більшість мешканців переїхала у просторіші та світліші помешкання, а Оксана, Ганна й ще одна подруга, Марія, й досі тримаються за рідні стіни, розривають на шматки записки із пропозиціями викупу їхньої житлоплощі, обміну з доплатою й без, з обіцянкою допомоги й пропискою у новому місці.
Фірми, магазини, малі підприємці усім цей куточок Києва здається ласим шматком, дуже вже вигідно розташований у історичному серці столиці, на самій Подолі. Недалеко Михайлівський Золотоверхий, та й Андріївська церква зовсім близько її шпиль видно зліва! Так, головну будівлю зайняла мистецька школа, але ж ще залишились флігелі, корпуси, дрібні будиночки, що ще не передані в «надійні руки».
Але жінки тендітні, вже немічні, безпорадні у старості, стоять за свої гніздечка до останнього. Тут усе життя минуло, тут і завершувати його збираються.
Підемо до Марічки? впевнено крокує попереду Оксана з коробкою торту в руках. Привітаємо її.
Що? Що кажеш, не розчую. Оксано, глянь на мене, я по губах прочитаю! смикає подругу за рукав Ганна Михайлівна. Незручно, соромно й навіть страшно, що Оксана таки зірветься, накричить і піде. Так, туговухість дратує, та й Оксаночка не залізна
Але ні, Оксана терпляче зупиняється, нахиляється до обличчя подруги, чітко артикулюючи, повторює.
Ага, так. Марічка кликала Я памятаю! Оксаночка киває. Недорозуміння улагоджено, час іти.
У Марії Федорівни, бідної, прикутої до візка старенької, сьогодні свято день народження доньки. Назарія вже давно не дівчина, працює, крутиться, живе десь біля Дарниці, приїздить рідко. Мали святкувати у вихідні потім перенесли. Але Марія не ображається.
Це я винна, каже вона, коли гості сідають за скромний стіл. І не треба нічого про мою дівчинку! підносить палець, але ніхто й не збирався, Назарія своя, про неї лиш добре!
Оксана Павлівна гладить руку розхвильованої сусідки. Та рука сухенька, худенька колись маленька Марічка виривала нею з землі бурян біля садиби, коли одразу по війні заснували город під вікнами. Тією ручкою вона тримала важку лопату, вгризалася в глинисту київську землю, а потім, мов пташенятко, лагідно сипала у борозенку насіння. Було тоді важко, голодно й зле. Мами трьох подруг працювали в київських лікарнях та госпіталях, дівчатка були самі. Що знайшли те їли, що змогли те приготували. Мами з роботи приносили хліб, іноді навіть шматочок масла, хоч воно мало дивний, тирсовий смак. Марія, Оксана і Ганнуся не скаржилися: то ж бо у всіх так Але свій город мали, щось та й виросте! Насіння дивом дістали у колишнього агронома, дідуся Омеляна із сусіднього будинку. Сторонився він людей, був буркливий, але дівчатка з «стайні» йому полюбилися: живі, справжні, у них в очах іскрилося життєлюбство й жага до знань.
Ідіть-но сюди, гукнув він Оксанку, ось, дівчатка, насіння. Посадіть будете їсти смачне. Я вам підкажу.
Дівчата не вірили, що щось вийде, але дід Омелян не збрехав. Два качани капусти виросли, огірки вилися заповзято, петрушка не вродила, виросла й завяла.
Ой як лаявся дід мовляв, погубили врожай! А потім заспокоївся, виніс сухарі, велів утерти носи.
От війна скінчиться, повернуться батьки, й закладемо ми такий сад, що всім заздрісно стане! пообіцяв.
Та сам до кінця війни не дожив. Марія, Оксана і Ганна з жахом дивилися, як його несли з дому Смерті було багато поруч тоді, та коли йде той, хто не чужий то особливо страшно. А їхні батьки не повернулися сад вони садили вже самі.
Ось сидить постаріла Марія у візку, Оксана гладить їй руку, а Ганна накладає печеню й ріже огірки. На столі чарки. Марія любить калинову наливку, а нині частуватиме сусідок, випють за здоровя Назарії, за ноги Марії, що зрадили її пять років тому, за теплу зиму.
Рухомості Марія позбулася випадково. Пішла зимою по хліб послизнулася й впала. Здавалося, несильно ударилася, спина ледве поболіла, а зранку ноги й не слухаються. Мерзла, лежачи, думала, як до телефону дістатися, але не змогла, сил не вистачило. Віком Марія стала повною, врачі виписували пігулки, та вона знала то старість
Оксана скоро кинулася шукати, чому Марія не виходить, не слухає пластинки поранці. Двері розбили, зайшли і відразу заходилися допомагати. Оксана раніше доглядала паралізованого чоловіка, котрий працював реставратором, а загинув на роботі. Останні роки вона була розімкненням світла для подруг
У лікарні Марія всю ніч проплакала, картаючи себе й запевняючи, що це кара за гріхи.
Та за що ж? дивувалися жінки в палаті.
Знала вона за що. У девятнадцять народила Назарію від великої любові до хлопця зі школи. Закінчили разом, а тут вона вагітна. Мати лаяла, гнала в лікарню. А лікарі роди, коль ну так. Не встигли щось «владнати», Марія втекла в село до тітки. Там і народила Назарію, два роки прожила у колгоспі. Мати рідко приїжджала, до онуки звикала довго.
А батько? Відмовився. Життя ламати не захотів, попереду ж інститут, робота Марія й Назарія не до снаги йому У два з половиною рочки Маріїна мати забрала доньку й онуку назад до Києва. Оксана й Ганнуся стали прекрасними няньками. Назарія переходила з квартири в квартиру, за нею доглядали три пари добрих очей.
Дивно було, що Марія вже не просто дівчинка, а мама, ніби статус змінився Та потім зрозуміли: тієї ж Марічкою залишилася, лише втомленішою.
Марія закінчила заочно інститут, працювала, виховувала Назарію. Маму поховала, коли тій було девять.
Одного разу до друкарні приїхала іноземна делегація. А там Красень-француз. Не зупинив його ні відділ, ні Марію, хоч і викликали на розмови. Але кохання сила велика! Пєр приїздив із подарунками, кликав із собою під Париж
А Назарія? запитує Оксана.
Залишиться поки тут, потім заберу виправдовувалася Марія. У голові оркестр, весільний марш.
Мамо, а мій квиток? серйозно питає Назарія, повернувшись із школи.
Ти залишаєшся, Назаріє. Я потім заберу
Марія здригнулася кришталеву вазу зрешетила об підлогу дочка. Далі полетіли подаровані тарілки
Назарія пізніше зізнавалася тітці Оксані: того дня її наче задушили. Кисень забрали й не видихнути Вердикт Оксани був простий: «Твоя мама повернеться, і тоді ти вирішиш, прощати чи ні. Я не буду ні виправдовувати, ні засуджувати Нам всім жінкам легко купитися на красиві обіцянки».
Оксана теж раз піддалася на слабкість: купила на базарі каракулеву шапку вдома виявилося, що лише ганчірки Теж хотілося краси
Марія поїхала. Назарія не прощалася, не відповідала на листи. Через пів року мати повернулася. Донька її зненавиділа, подарунки викинула.
Та хоч заміж вийшла? шепотом питає Ганна.
Ні. Рідня Пєра сказала: з дитиною нам не треба. Пєр погодився. Я плюнула й поїхала додому. Чи пробачить мене Назарія?
Ганна знизала плечима, помовчала.
Згодом. Треба їй вирости, закохатися Тоді, може, зрозуміє. Але я не виправдовую тебе. Це було жорстоко.
Оксана й Ганна вже мали своїх синів. І уявити не могли, що поїдуть десь навіть на день
Ось за цей гріх і відчувала себе Марія покараною.
Назарія найняла доглядальницю, але та робила все грубо. Раз навіть обпекла Марію окропом знову рятувала Оксана. Відтоді лише подруги допомагали.
Та ну, не можу, це сором віднекувалася Марія.
Та витрачай ти ті гроші на розум! шипіла Оксана.
Та й чого соромитися? Разом у лазню ходили, разом стояли у чергах, одна одну під час бомбардувань витягали Хіба після такого грошей просити можна?..
Оксана доглядала Марію, а потім і Ганну на прогулянки виводила. Та orієнтувалася в місті зле, слух втрачала Ходили разом, милувалися київськими липами, збирали їх пелюстки до «вечору липового чаю» у Ганни. Принесуть щось смачненьке, зберуться у тісній кухоньці і життя здається святом.
А розмови Марія про Париж, Оксана про художників із музею, Ганна скромно мовчки. Під час війни отримала контузію, з часом майже оглухла.
На заводі познайомилася зі своїм чоловіком Іваном. Значно старший, обпечене лице, сивий, але очі такі хлопячі. Жили вони скромно, але щасливо. Коли рано помер Іван, Ганна стояла над ним і боялася, що її гарячі сльози обпалять його щоки Син Ігор кликав сусідок, обіймали, разом тужили. І Назарія тоді вперше зрозуміла, що любить свою маму стало легше прощати.
Чоловік Оксани не подобався подругам усе шкодував, усе обіцяв, але майже нічого не робив. Оксана була добра, тиха, боялася залишитися сама, тому й жила з ним. Сина Михайлика любили обидва, а коли чоловік хворів, Оксана доглядала його, корила себе за свої приховані почуття до іншого чоловіка, який так і не став її долею. Він врешті поїхав, і слід пропав.
Роки летіли, старіли жінки й дім, а школа мистецтв випускала нові таланти. На кожному відкритому концерті сиділи їхні три постаті, слухаючи музику юності.
Марія у візку, в оксамитовій сукні з мереживом, Оксана пряма, сувора, із стриманою зачіскою, у темно-коричневій сукні, Ганна скромно: у костюмі, з пошарпаною сумкою, але на обличчі спокій і щастя.
І в усіх трьох мереживні рукавички, даниною парижанському минулому Марії
Не вини себе, Маріє, ріже торт і розкладає по тарілках Оксана. Назарія вже давно мама, кохає, любить. Вона виросла, зрозуміла, навіть якщо й досі кривдиться. А тебе любить.
Молодість жорстока. З віком зявляються відтінки, півтони. Назарія тоді не розуміла, а потім виросла додає Ганна.
Чайник на столі буркотить, калиновий чай розливається у чашки. За вікном по шурхотливому листю сичить київський дощ. Десь поруч у дворі зупиняється машина, хтось стукає каблуками по доріжці.
Зазвучав дзвоник. Оксана відчиняє, проводить Назарію, цілує й киває у бік кухні.
Заждалась. Переживає. Йди ж до мами. З днем народження, мила!
Назарія принесла улюблені мами Марії айстри темні, із жовтим серцем. За букетом не видно іменинниці, а вона плаче: бо досі здається, що пробачення вона не заслужила, а, може, не може пробачити собі. Радіє, бо сьогодні у неї народилася донька, руда й маленька, немов кошеня у рожевій ковдрі. То щастя!..
Якщо сьогодні ви зазирнете у прочинене вікно низького будинку із флігелем у старому київському дворі, то можете побачити трьох милих бабусь. Вони сміються, пють чай, згадують минуле й чекають дітей, онуків, правнуків усіх, хто робить життя наповненим, справжнім. Скоро вони підуть, розтануть у безвість Треба встигнути побути з тими, кого любиш. Це безцінно.
***
Життя, як переплетені нитки: в радості й біді тримайся друзів, прощай тих, кого любиш, не відкладаючи бо найцінніше в нашому світі це любов, підтримка й тепло рідних сердець.
