Три речі над морем
Оксана Білоцерківська приїхала до будинку біля моря з одним валізою. Усередині лежало лише три речі: батьків светр, що пахнув господарським милом і спогадами, недороблена плівка з дев’ятьма кадрами та написом «на потім» і лист. Запечатаний. Не її письмом. Щільний конверт із синьою смужкою по краю — ніби чужа інтонація в рідній фразі.
Будинок був орендований — простий, скрипучий, облізлий. Косий дах, запах сирого дерева й тиша, яку не розрізав навіть голос радіо. Тут усе було чужим, але по-своєму чесним. Жодних туристів, жодної метушні — лише лютий, солоний вітер і довгі паузи. Будинок ніби мовчав разом із нею — не нав’язувався, просто був поруч. Як людина, у якої нема порад, але є плече.
Після похорону мати Оксана не могла залишатися в рідній квартирі. Кожен предмет там кричав — плед, каструля, вимикач, навіть ранкове світло. Усе було просякнуте її голосом. Усе дзвеніло відсутністю. І Оксана поїхала — не втекти, а зникнути на час, щоб остаточно не втратити себе.
Лист лежав у старій шкатулці, яку мати передала їй перед самим кінцем. «Відкриєш, коли зможеш», — сказала вона й подивилася просто. Без прохань, без докорів — лише погляд, повний сенсу. Оксана не змогла. Не одразу. Не наступного дня, не через тиждень. Вона просто тримала конверт поруч — брала в руки, клала назад. Ніби вага паперу могла підказати, коли настане «можна».
Море не заспокоювало. Воно билось об берег наполегливо, майже зло. Шуміло, як запитання, на яке нема відповіді. Оксана блукала вздовж води — пальто намокало, чоботи скрипіли, сіль осідала на шкірі. Вона хотіла стати пустою — не думати, не відчувати. Лише йти. Поки серце не затихне.
На третій день вона взяла старий фотоапарат. Повільно, як уперше. Налаштовувала об’єктив, наче вчилася жити знову. Зробила вісім знімків: каміння, скло, самотній черевик, своє відбиття у вітрині — розтрусані коси, втомлені очі. Дев’ятий кадр залишився неторканим. Навела на море — і прибрала. Не зараз.
Ввечері вона постирала светр. Той самий — грубий, важкий, рідний. Поки вода закипала в чайнику, вона просто стояла на кухні, слухала скрипи стін і своє самітність, що розливалася кімнатою. І раптом — наважилася. Дістала лист. Розірвала край. Папір тріснув голосно, наче крига під ногами.
“Оксано. Якщо ти це читаєш, значить, я все ж таки наважилася. Ти завжди казала, що не хочеш знати, хто твій батько. Але я залишаю тобі вибір. У конверті — контакт. Він не знав про тебе. Але ти маєш право. Я вірю: ти зрозумієш, навіщо це тепер. Навіть якщо не підеш далі.
З любов’ю. Мама.”
Телефон. Ім’я. Один рядок. Але в ньому — цілий інший світ, чужий і рідний водночас. Світ, де є слова, погляди й кроки, яких вона ніколи не знала. Все стало можливим. І все — лякаючим.
Оксана сиділа біля вікна аж до ночі. Чай охолонув. Сніг падав на пісок, ніби хотів зробити море тихішим. Але воно шуміло. Гучно. Уперто. Як внутрішній голос, який не вгамується.
Вона не подзвонила. Не тому що боялася. Тому що не була готова почути.
Але вранці зняла дев’ятий кадр. Себе. У светрі. З листом у руці. Світ був м’яким, наче все навколо розуміло: це важливий момент. Вона дивилася в об’єктив — не для того, щоб запам’ятати. А щоб відпустити.
А потім вийшла до моря. Вже не ховаючись. Вітер бив у обличчя, пробирався під комір. Але вона йшла. Залишаючи сліди. Важкі. Справжні. Свої.
Іноді три речі — це все, що потрібно, щоб зрозуміти: ти тут. Ти — жива. І ти можеш вибирати, що робити далі.
