Одна кімната на троє
Марія Степанівна дивилася на довідку про розселення з таким виглядом, ніби тримала у руках вирок. Маленька кімната в гуртожитку технікуму — її новий прихисток після сорока років життя у власній квартирі. І не просто кімната, а кімната на трьох викладачок.
— Ну й де я там свої речі діну? — зітхнула вона, звертаючись до коменданта Григоровичу, добродушному дідусеві з пишними сивими вусами.
— Маріє Степанівно, голубко, а що робити? — розводив руками Григорович. — Гуртожиток тріщить по швах, ремонт у викладацькому крилі затягнувся. Самі бачите — дах тече, проводка стара. Будівельники обіцяють до кінцям вересня все полагодити. Адміністрація вирішила тимчасово підселити вас до Ганни Петрівни та Ольги Іванівни.
Марія Степанівна лише похитала головою. У свої п’ятдесят сім вона не думала, що доведеться знову ділити житло з кимось. Після розлучення квартира дісталася колишньому чоловікові — прописка в нього була раніше. А в неї залишилася лише робота — викладання літератури в технікумі маленького містечка. Зарплати ледь вистачало на оренду, і коли директор запропонував місце в гуртожитку, довелося погодитися.
— Ось ключі, — Григорович простягнув зв’язку. — Третій поверх, кімната триста дванадцять. Ганна Петрівна та Ольга Іванівна вже знають про ваше підселення.
З важким серцем Марія Степанівна взяла ключі й поплелася до ліфта. В руці валізка з найнеобхіднішим, речі тимчасово прихистила сусідка зі старої квартири.
Кімната виявилася… не такою вже маленькою, як вона боялася. Стара добротна меблі радянських часів: три ліжка, три тумбочки, велика шафа, письмовий стіл біля вікна. Два ліжка вже були зайняті — акуратно застелені, з різними покривалами. На одному — блакитне у квіточку, на іншому — бордове з китицями.
— Ви, мабуть, Марія Степанівна? — лу— Так, — відповіла Марія Степанівна, обертаючись до жінки з акуратною сивиною та сталевими окулярами на тонкому носі, яка стояла у дверях.
