Три речі біля моря
Окса приїхала в будинок над морем з одним валізом. Всередині лежало лише три предмети: старий батьків свитер, що пахнув господарським милом та спогадами, недознята плівка з дев’ятьма кадрами та написом «на потім», і лист. Запечатаний. Не її почерком. Щільний конверт з синьою смужкою по краю, наче чужа інтонація в рідному реченні.
Будинок був орендований — простий, скрипучий, пошарпаний. Косий дах, вологе дерево, тиша, яку не різав навіть радіоголос. Тут усе було чужим, але по-своєму чесним. Жодних туристів, жодної суєти — лише лютий, солоний повітря і довгі паузи. Дім, здавалося, мовчав разом із нею — не наполягав, просто був поруч. Як людина, у якої нема порад, але є плече.
Після похорону матері Окса не могла залишатися в рідній квартирі. Кожен із предметів там кричав — плед, каструля, вимикач, навіть ранкове світло. Усе було пройнято її голосом. Усе дзвеніло відсутністю. І Окса поїхала — не втекти, а зникнути на час, щоб не втратити себе остаточно.
Лист лежав у старій шкатулці, яку мати вручила перед самим відходом. «Відкриєш, коли зможеш», — сказала вона й подивилася прямо. Без прохань, без докорів — лише погляд, повний сенса. Окса не змогла. Не відразу. Ні наступного дня, ні через тиждень. Вона просто тримала конверт поруч — брала в руки, клала назад. Наче вага паперу могла підказати, коли настане «можна».
Море не втишало. Воно било в берег наполегливо, майже зло. Гуділо, як питання, на яке нема відповіді. Окса блукала уздовж води — пальто мокло, черевики скрипіли, сіль осідала на шкірі. Вона хотіла бути порожньою — не думати, не відчувати. Просто йти. Поки серце не стихне.
На третій день вона взяла старий фотоапарат. Повільно, наче вперше. Налаштовувала об’єктив, немов вчилася жити заново. Зробила вісім знімків: каміння, скло, самотній чобіт, своє відбиття у вітрині — розкуйовдені волосся, втомлені очі. Дев’ятий кадр залишився недоторканим. Навела на море — і прибрала. Не зараз.
Ввечері вона постирала свитер. Той самий — грубий, важкий, рідний. Поки вода закипала в чайнику, вона просто стояла на кухні, слухала скрипи стін і свою самоту, що розпалась по кімнаті. І раптом — наважилася. Дістала лист. Розірвала край. Папір тріснув голосно, як лід під ногами.
«Оксо. Якщо ти це читаєш, значить, я все ж таки наважилася. Ти завжди казала, що не хочеш знати, хто твій батько. Але я лишаю тобі вибір. У конверті — контакт. Він не знав про тебе. Але ти маєш право. Я вірю: ти зрозумієш, навіщо це зараз. Навіть якщо не підеш далі.
З любов’ю. Мама.»
Телефон. Ім’я. Всього рядок. Але в ньому — цілий інший світ, чужий і рідний одночасно. Світ, де є слова, погляди й кроки, яких вона ніколи не знала. Все стало можливим. І все — лякаючим.
Окса сиділа біля вікна аж до ночі. Чай охолов. Сніг падав на пісок, наче хотів зробити море тихішим. Але воно гуло. Гучно. Уперто. Як вВона зробила глибокий вдих і, не дивлячись, набрала номер.
