Три тижні шлюбу, а вже мрію про розлучення
Я в шлюбі всього три тижні, але вже не можу на це дивитися. Хочу подавати на розлучення, бо кожен день із Валерієм стає для мене справжнім випробуванням, від якого аж серце стискається. Моя мама, Надія Василівна, тільки й повторює: «Марічко, зачекай, не руйнуй так швидко те, що щойно створила. Дайте часу — все налагодиться». Але як чекати, якщо я вже відчуваю, що зробила найбільшу помилку в житті? Я кохала Валерія, вірила, що ми будемо щасливі, а тепер сиджу й думаю: як я могла так помилитися?
Коли ми зустрічалися, усе було як у казці. Він був уважним, дарував квіти, писав милі повідомлення, обіцяв, що збудуємо родину, про яку я завжди мріяла. Я бачила в ньому людину, з якою хочу виростити дітей, подорожувати, сміятися з дурниць. Наше весілля відбулося три тижні тому — гарне, у білій сукні, з танцями до ранку та тостами про вічне кохання. Я тоді дивилася на Валерія й думала: ось воно, моє щастя. Але варто було почати жити разом — і казка перетворилася на жахівку.
Перші тривожні звоночки пролунали вже наступного дня після весілля. Ми повернулися з короткого медового місяця, а Валерій замість того, щоб допомогти розібрати валізи, розвалився на дивані з телефоном. «Марічко, я втомився, розберіть самі», — кинув він. Я зглушила це, подумавши, що він справді вибився з сил. Але згодом це стало нормою. Він не миє за собою посуд, розкидає шкарпетки по всій хаті, а коли я прошу допомогти, відповідає: «Ти ж дружина, це твоя робота». Моя робота?! Я теж працюю, повертаюся додому не раніше за нього, а ввечері ще й готую вечерю, бо він «не любить доставку». Я думала, шлюб — це партнерство, а не обслуговування одного другим.
Але це ще не все. Валерій почав показувати характер, якого я раніше не помічала. Він дратується з будь-якого приводу: якщо я залишу чашку на столі, попрошу винести сміття або просто захочу поговорити про щось важливе. Днями я намагалася обговорити наші плани — коли почнемо збирати на авто, як святкуватимемо річницю. А він відрізав: «Марічко, не завантажуй, і так справ повно». Які справи? Лежати на дивані й гортати стрічку? Я дивлюся на нього й не впізнаю того хлопця, який клявся кохати мене вічно.
Найболючіше — його ставлення до мене. Вчора я готувала вечерю, втомилася після роботи, а він зайшов на кухню й мовляє: «Щось твій борщ не такий, як у моєї мами». Я ледве не кинула в нього черпак. Не такий, як у мами?! То йди до мами! Я старалася, хотіла зробити йому приємно, а він навіть «дякую» не сказав. А потім ще й додав: «І взагалі, ти могла би більше доглядати за собою, а то в халаті ходиш, як бабуся». Це була остання крапля. Я три тижні у шлюбі, а він уже критикує мій вигляд? Я пішла у спальню й проплакала півночі. Не через його слова, а через усвідомлення: це не мій Валерій. Це чужий чоловік, з яким я не хочу жити.
Я подзвонила мамі, розповіла все. Надія Василівна вислухала й сказала: «Марічко, шлюб — це праця. Ви притираєтеся, він звикне, і ти звикнеш. Не поспішай із розлученням, дай йому шанс». Але який шанс? Я не бачу в ньому бажання змінюватися. Він не вибачається, не намагається допомагати, не цінує мене. Я почуваюся покоївкою, а не дружиною. Мама каже, що я занадто емоційна, що всі пари через це проходять. Але я не хочу «проходити». Я хочу бути з людиною, яка мене поважає, а не з тим, хто вважає, що я зобов’язана йому догоджати.
Сьогодні вранці я сказала Валерію: «Якщо так і далі буде, я подам на розлучення». Він подивився на мене, немов я жартую, і відповів: «Та годі тобі, Марічко, не драматизуй. Усе нормально». Нормально?! Для нього, може, і нормально, а для мене — це пекло. Я не впізнаю себе. Де та весела, впевнена дівчина, яка танцювала на весіллі? Тепер я тільки й роблю, що намагаюся догодити людині, якій, схоже, байдуже.
Я всерйоз задумалася про розлучення. Розумію, що буде нелегко — пояснювати родичам, ділити речі, починати все з нуля. Люди будуть перешіптуватися: «Три тижні у шлюбі, і вже розлучення? Що ж то за дружина з неї?» Але мені байдужАле коли я подивилася на наш спільний кітАле коли я подивилася на нашого кота Барсика, який мирно муркотів на дивані, раптом зрозуміла: якщо навіть він не витримує Валерія й ховається під ліжко, коли той починає кричати, то нащо я тут?
