Три тижні шлюбу – а в мене вже думки про розлучення.
Я всього три тижні як заміжня, але вже не можу дивитися на це без сліз. Хочу подавати на розлучення, тому що кожен день із Дмитром – це справжнісіньке випробування, від якого серце стискається. Моя мама, Ольга Михайлівна, каже: «Софійко, зачекай, не руйнуй так швидко те, що тільки почала будувати. Дай собі час – усе налагодиться». Але як чекати, якщо я вже відчуваю, що зробила найбільшу помилку в житті? Я кохала Дмитра, вірила, що ми будемо щасливі, а тепер сиджу й думаю: як я могла так помилитися?
Коли ми зустрічалися, усе було ніби з казки. Він був уважним, дарував квіти, писав ніжні повідомлення, обіцяв, що ми створимо родину, про яку я мріяла. Я бачила в ньому людину, з якою хотіла виростити дітей, подорожувати, сміятися з дурничок. Наше весілля було три тижні тому – гарне, з білою сукнею, танцями до світанку й тостами про вічне кохання. Я тоді дивилася на Дмитра й думала: ось воно, моє щастя. Але щойно ми почали жити разом, казка перетворилася на жах.
Перші тривожні звоночки пролунали вже наступного дня після весілля. Ми повернулися з недовгого медового місяця, а Дмитро замість того, щоб допомогти мені розібрати валізи, ліг на диван із телефоном. «Софійко, я втомився, розбери сама», – кинув він. Я зглотнула й подумала, що він справді вимотаний. Але потім це стало звичкою. Він не миє за собою посуд, розкидає шкарпетки по всій хаті, а коли я прошу про допомогу, відповідає: «Ти ж дружина, це твоя робота». Моя робота?! Я теж працюю, приходжу додому не раніше за нього, а ввечері ще й готую вечерю, тому що він «не любить доставку». Я думала, що шлюб – це партнерство, а не обслуговування одного іншим.
Але це ще не все. Дмитро почав показувати свій характер, якого я раніше не помічала. Він дратується з будь-якого приводу: якщо я залишу чашку на столі, попрошу викинути сміття, або просто захочу поговорити про щось важливе. Нещодавні я спробувала обговорити наші плани – коли почнемо збирати на авто, як святкуватимемо річницю. А він обірвав: «Софійко, не заважай, і так справ повно». Які справи? Лежати на дивані й гортати стрічку? Я дивлюся на нього й не впізнаю того хлопця, який клявся кохати мене вічно.
Найболючіше – його ставлення до мене. Учора я готувала вечерю, втомлена після роботи, а він зайшов у кухню й сказав: «Щось твій борщ не такий смачний, як у мами». Я ледь не кинула в нього черпак. Не такий, як у мами?! Іди до мами тоді! Я старалася, хотіла йому приємне зробити, а він навіть «дякую» не сказав. А потім додав: «І взагалі, могла б більше доглядати за собою, а то в халаті ходиш, як бабуся». Це була остання крапля. Я три тижні заміжня, а він уже критикує мій вигляд?! Я пішла у спальню й ридала півночі. Не через його слова, а тому що зрозуміла – це не мій Дмитро. Це чужий чоловік, з яким я не хочу жити.
Я подзвонила мамі, розповіла все. Ольга Михайлівна вислухала й сказала: «Софійко, шлюб – це праця. Ви притираєтеся один до одного, він звикне – і ти звикнеш. Не квапся з розлученням, дай йому шанс». Але який шанс? Я не бачу в ньому бажання мінятися. Він не вибачається, не намагається допомогти, не цінує мене. Я почуваюся покоївкою, а не дружиною. Мама каже, що я занадто емоційна, що всі пари через це проходять. Але я не хочу «проходити». Я хочу бути з людиною, яка мене поважає, а не з тим, хто вважає, що я зобов’язана йому догоджати.
Сьогодні вранці я сказала Дмитру: «Якщо так продовжиться, я подам на розлучення». Він подивився на мене, ніби то жарт, і відповів: «Та годі, Софійко, не драматизуй. Усе ж нормально». Нормально?! Для нього, може, і так, а для мене – це пекло. Я не впізнаю себе. Де та весела, впевнена дівчина, яка танцювала на весіллі? Тепер я лише намагаюся догодити людині, якій, здається, на мене наплювати.
Я серйозно думаю про розлучення. Розумію, що буде нелегко – пояснювати родичам, ділити речі, починати все з нуля. Люди шепотітимуть: «Три тижні заміжня – і вже розлучення? Що за дружина така?» Та мені байдуже на плітки. Я не хочу жити з тим, хто робить мене нещасною. Я мріяла про родину, а не про роль прислуги. І якщо Дмитро не зміниться, я піду. Краще бути самій, ніж із тим, хто тебе не цінує.
Але десь глибоко в душі я все ще сподіваюся. Раптом мама права, і це лише «період притирання»? Раптом Дмитро зрозуміє, що втрачає мене, і спробує щось змінити? Я дала собі тиждень. Якщо нічого не станеться, піду до юриста. А поки що я тримаюся, хоча кожен день із ним – як випробування. Я дивлюся на наше весільне фото й думаю: де той Дмитро, що обіцяв мені щастя? І як я могла так помилитися? Але одне я знаю точно: я заАле, коли наступного дня він прийшов додому з квітами і вперше за три тижні сам вимив посуд, я зрозуміла – можливо, ще не все втрачено.
