Зимою в село, загублене серед непролазних ялинових лісів Карпат, прийшла вовчиця. Був морозний вечір, сніг хрустів під чобітьми, а тишу порушував лише тріск гілля. Лісник Тарас, чоловік за шістдесят, вийшов із хати на звук, схожий на скигління. Під самим порогом, біля паркану, сиділа знесилена, худа до кісток вовчиця. Вона не гарчала, не скалила зуби — лише дивилася очима, повними тихої розпачі.
Тарас стояв хвилину, ніби вагаючись, чи варто втручатися в природу. Та все ж пішов у хату й повернувся зі шматками замороженого м’яса — залишками дичини, прибереженими на важкі часи. Обережно поклав їх біля паркану. Вовчиця, не наближаючись, лише ледь похилила голову, ніби кивнула, і, схопивши м’ясо, зникла вночі.
З того часу вона приходила регулярно. Завжди сама, завжди беззвучно. Просто сідала на тому ж місці й чекала. Тарас продовжував годувати її, попри те, що сусіди почали його осудити.
— Ти з глузду з’їхав, Тарас? До тебе хижак кожної ночі навідується! А раптом нападе? — лютувала сусідка Галя.
Але він лише мовчки хитав головою. Він знав: якщо звір голодний, він стає справжньою небезпекою. А якщо ситий — піде в ліс і людину не чіпатиме.
Минуло кілька тижнів. Настала справжня зима: заметілі, сніг по пояс, голод у лісі. Але вовчиця не припиняла приходити. Іноді пропускала дні, іноді запізнювалася. А потім зникла. Тарас чекав. Оbiltg день. Два. Тиждень. Пройшов місяць — і нічого. Селяни раділи: «Ось і добре, нарешті пішла!» А в Тараса на душі було неспокійно. Він прив’язався до неї — як би дивно це не звучало.
Рівно через два місяці, одного з останніх морозних вечорів, він знову почув той самий звук — глухе гарчання, майже знайоме. Серце зірвалося з місця. Він вибіг на двір — і завмер.
Перед ним стояла вовчиця. Але тепер не сама — поруч, трохи далі, два молоді вовки. Вони були напружені, але не агресивні. Усі троє дивилися просто на Тараса. Не рухалися. Не гарчали. Лише дивилися — спокійно, майже по-людськи.
Він не знав, що сказати. Просто стояв у своїй старій ватній кожусіні й відчував, як мороз стигне на щоках. А потім раптом зрозумів: увесь цей час він годував не просто вовчицю. Він рятував її родину. М’ясо, що він залишав, не пропадало — вона відносила його у лігво, ділилася з дитинчатами. А тепер привела їх — не для полювання, не зі страху, а… щоб попрощатися. Чи подякувати. Хто знає, як влаштований світ звірів?
Вони постояли хвилину, потім вовчиця ледь похилила голову, як робила при першій зустрічі, і вся трійка розчинилася в снігу, серед ялин.
З того часу ніхто в селі більше не бачив ні вовчиці, ні її молодих супутників. А Тарас більше не розповідав цю історію вголос. Лише іноді ввечері, стоячи біля вікна й вдивляючись у ліс, він тихо говорив собі:
— Прощавай. І дякую тобі теж, сестрице лісова.
І в цих словах було все: і біль, і вдячність, і розуміння того, що навіть у дикій природі є місце добру й взаємності.
