Мати, свекруха та я на межі
— А ти певна, що дитині не зашкодить, якщо ти їстимеш буряк? — запитала свекруха, помішуючи борщ.
— Мамо, вона ж уже третій день цей борщ варить, — зітхнув Дмитро. — Можна, я просто доїм і піду на роботу?
— Цей борщ — лікувальний! — свекруха підняла ложку. — А твоя мати взагалі солить, як із гармати. Така їжа дитині точно зашкодить!
— Вибачте, я народила трьох, — спокійно відповіла Наталія Петрівна, мати Олени, дістаючи з холодильника каструлю. — І всі живі. А це борщ із квасолею. Білок!
— Свекрухо, квасоля — важка їжа! Ми не в селі!
— А у нас не в госпіталі! — відірвалася Наталія Петрівна.
Олена сиділа на кухонному табуреті, обіймаючи живіт і мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність наближалася до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне — щоб не нудило. Але тепер знала: головне — зберегти розум між двома жінками, кожна з яких хоче «як найкраще».
Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я допомагатиму». Мати Олени — через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину й приїду». Так у двокімнатній хрущовці опинилося три господині.
— Я вагітна, а не хвора, — тихо сказала Олена чоловікові на вухо ввечері.
— Я знаю. Потерпи. Це скоро скінчиться. Мама після пологів поїде.
— А моя?
— А твоя… може, теж. Може, вони подружиться?
Вони не подружилися. Вони почали змагатися.
Спочатку — у прибиранні. Вранці мати Олени мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім — у покупках. Дитячі боді з’явилися у трьох екземплярах — на 56, 62 і 74 розмір. Усі рожеві. Хоч ніхто не знав, хто народиться.
Але основним полем битви стало крісло-гойдалка.
— Я його обрала! — заявила свекруха.
— А я купила! — заперечила Наталія Петрівна.
— Я перша про нього сказала!
— А я перша занесла!
— Воно буде в моїй кімнаті, — рішуче підбила підсумки свекруха.
— З якої речі?! — обурилася Наталія Петрівна. — Олена годуватиме в кріслі. Нехай стоїть у неї.
— Я взагалі-то планувала в кріслі спати після пологів, — тихо вставила Олена. — З дитиною.
— Навіщо тобі? Ти втомишся! Нехай дитина зі мною! — скрикнула свекруха.
— Або зі мною! — не відступала мати.
— А я, вибачте, де?! — не витримав Дмитро. — Я ж батько!
— Можеш спати на кухні. Там диванчик, — хором відповіли обидві.
Наступного дня крісло зникло.
— Де крісло? — спитала Олена.
— Переїхало, — відрізала свекруха.
— Сховане, — прошипіла мати.
Війна досягла піку. На кухні тепер не варили борщ — варили мовчання. Різкі погляди. Дмитро затримувався на роботі. Олена їла йогурти у ванній.
— Я більше не можу, — сказала вона ввечері. — Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «подвигів».
— Ну… вони хочуть допомогти, — м’явся Дмитро.
—
